Загальна кількість переглядів сторінки

понеділок, 29 квітня 2013 р.

ЛИСТ ТВОРЧОЇ МОЛОДІ М. ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

Репресії на Дніпропетровщині

Адміністративні переслідування і цькування національно свідомої молоді Дніпропетровщини, що тривали протягом останніх двох років, нарешті увінчалися арештами.
17 червня 1969 року дніпропетровські каґебісти заарештували поета Івана Сокульського. Сокульському приблизно 30 років, він виріс на околиці Дніпропетровська в бідній родині (мати — прибиральниця, без освіти). Учився на філологічному факультеті Львівського університету, був активістом Клубу творчої молоді аж до розігнання Клубу. Перевівся до Дніпропетровського університету, де виявився білою вороною і відразу впав у око своєю національною свідомістю. З п'ятого курсу його відчислили зі звичним формулюванням: «За поведінку, не гідну радянського студента». Відтоді почалися поневіряння. Із редакції багатотиражної газети «Енергетик» його викинули під час кампанії з приводу Гончаревого «Собору». Улаштувався пожежником, але, дізнавшися про його «крамольність», теж звільнили. Наостанку працював матросом у річковому пароплавстві. Заарештований на пароплаві під час рейсу Київ — Дніпропетровськ. Матері про арешт повідомили через кілька днів, коли прийшли з обшуком. У матері обшук робили тричі. Вилучено три друкарські машинки й ряд самвидавних матеріалів: «Репортаж із заповідника імені Берії» В. Мороза, виступ І. Дзюби на вечорі пам'яті В. Симоненка, «Лист творчої молоді Дніпропетровська» й навіть виступ Олеся Гончара на його ювілейному вечорі та ін. Забрали записні книжки, вітальні листівки тощо.
Слідство вів слідчий Шконда. Матері дозволили побачення, коли (так було сказано) Сокульський перестав кидати в слідчого стільцем. З матір'ю каґебісти поводяться грубо, у селищі, де вона мешкає, розпускають нісенітні чутки.
Звинувачено Сокульського, мабуть, за ст. 62 КК УРСР за розповсюдження самвидавних матеріалів. Іде чутка, що йому інкримінується авторство «Листа творчої молоді Дніпропетровська», документа аж ніяк не антирадянського (Див. нижче).
У тій же справі в Новомосковську Дніпропетровської області каґебісти заарештували 22-річного Миколу Кульчинського, здібного юнака, який писав вірші, цікавився історією України й узагалі національним питанням. Звинувачений нібито за ст. 187-1. Хворіє виразкою шлунка й дуже мучиться на тюремних харчах. Тримається на слідстві з гідністю.
У зв'язку з арештом Сокульського в Дніпропетровську проведено численні обшуки, зокрема в студентів університету.
Для того, щоб ясніше уявити ситуацію, яка склалася в Дніпропетровську, подаємо «Лист творчої молоді Дніпропетровська», посланий адресатам у 1968 році. Цей лист набув широкого обігу в самвидаві й надрукований за кордоном.

Голові Ради Міністрів Української РСР Щербицькому В. В.
Кандидатові в члени політбюро ЦК КП України Овчаренкові Ф. Д.
Секретареві Спілки письменників України Дмитрові Павличку

Звертаємо вашу увагу комуністів, керівників та громадських діячів нашої суверенної держави – Української РСР, однієї з держав-засновниць ООН – на той погромницький шабаш, що ось уже кілька місяців триває на Дніпропетровщині, на дике й безглузде переслідування чесних і відданих справі побудови комунізму українських громадян. Ця кампанія є настільки безпардонною і безпринципною, що перед нею бліднуть найдикіші витівки відомих усьому світові китайських хунвейбінів.
Численну групу громадян оббріхано на всіх офіційних і неофіційних заходах обкому, райкомів і парткомів, щоразу перекручуючи їхні «чуждые народу взгляды» й непомірно перебільшуючи, як кому заманеться, факти, про які мовитиметься нижче. їх цьковано в обласній пресі й радіо, у такий спосіб створюючи видимість «общественного мнения» за класичним зразком салтиковського «градоначальника города Глупова».
Найбільшої брутальності сягнула так звана дніпропетровська кампанія в зв'язку з появою нового роману нашого земляка Олеся Гончара «Собор».
Спочатку обласні газети «Зоря» й «Прапор юності», марганецька міська газета виступили зі схвальними рецензіями на цей твір. А вже через місяць на одній із нарад, де були присутніми секретарі низових партійних організацій Дніпропетровщини, відповідальні працівники преси, секретар обкому КП України т. Ватченко затаврував ганьбою всі ці рецензії і дав команду пресі «довести читачам», що «рабочий клас» Дніпропетровщини «не принимает "Собора"». Відразу ж газети обласні зарясніли, як май грушами, «мнениями рабочих о «Соборе».
Так, лише «Зоря» протягом двох тижнів організувала три брутальні й безпорадні «рецензії», про що засвідчує їхня чотиристарядкова лайка, і стільки ж лишилося не видрукуваними.
Ті листи-відгуки, листи-протести робітників і трудової інтелігенції проти обпльовування автора «Собору» редактор П. Орлик і завідуючий відділом листів газети «Зоря» Я. Новак «строжайше» тримали в секреті й, з'ясувавши місце роботи й адресу відправника, доповідали в обком і КДБ.
Обкомом КП України було заборонено вшанувати 50-річчя письменника на історико-філологічному факультеті Дніпропетровського університету, в міській бібліотеці, хоча цьому передували численні оголошення. Ще згодом деканом згаданого факультету т. Павловим було заборонено навіть обговорення роману «Собор», що його збиралися провести історики. Усіх, хто в будь-якій мірі й формі висловлював незгоду з кампанійщиною чи бодай випадково «взяв не ту ноту», якої вона вимагала, суворо карали. Недарма ж завідуючий ідеологічним відділом обкому т. Васильєв заявив на семінарі працівників культури області: «Роман «Собор» — это такой коловорот, вокруг которого группируется все идейно вредное, враждебное нашей действительности».
І ось виключено з партії й звільнено з роботи працівника відділу пропаганди й агітації газети «Зоря», одного з найстарших журналістів нашого міста С. Ю. Шейніна за написання позитивної рецензії.
Виключено з партії працівника відділу культури газети «Зоря» М. Т. Скорика за те, що запропонував сфабриковану статтю напівписьменного робітника Г. Дігтяренка й К° («Я бачу життя не таким», «Зоря» від 6. IV 1968 р.) на редакційну статтю «тяп-ляп».
Виключено з комсомолу й звільнено з роботи талановитого журналіста В. Зарембу за те, що мав сміливість дати відсіч авторові наклепницької статті на «Собор», лейтенантові КДБ, завідуючому відділом інформації газети «Зоря» О. З. Кириленкові («Не собор — люди», «Прапор юності» від 7.V 1968 року).
Звільнено з роботи без будь-яких підстав працівника відділу сільського господарства газети «Зоря» І. П. Опанасенка.
Виключено з партії й звільнено з роботи талановитого режисера Дніпропетровського українського театру ім. Т. Г. Шевченка Риму Степаненко за постановку п'єси М. Стельмаха «Кум королю».
Сувору догану з попередженням «уліпили» комуністові, учителеві 64-ї вечірньої школи Г. Прокопенкові (наполягав на статті-відповіді оббріхувачам «Собору» Г. Дігтяренкові й «філософові» І. Морозу).
Звільнено з роботи відповідального секретаря дніпропетровського відділення Українського театрального товариства С. Левенця.
Звільнено з роботи в дніпропетровському видавництві «Промінь» відомого письменника В. Чемериса.
Звільнено з роботи в придніпровській багатотиражці молодого поета Івана Сокульського.
Велику «накачку» по партійній лінії мав редактор названої багатотиражки М. Дубінін за опублікування позитивного відгуку робітників Д. Семеняки та В. Уніата на «Собор» («Енергетик» за 10 квітня 1968 року).
Партійну догану одержав у гарячці кампанійщини працівник видавництва «Промінь» Б. Карапиш.
І список цей, мабуть, можна продовжити!
Звичайний собі вечір поезії в Придніпровському палаці культури (яких, за висловом працівників палацу, тут було багато) у божевільному маніяцтві кампанійщини підносився ледь не бо рівня «контрреволюційної вилазки». Бо як же розуміти тоді те, що на всіх заходах обкому партії, а також на звітно-виборчій конференції дніпропетровської філії Спілки письменників цей безневинний вечір поезії з найбезглуздішими ярликами ставав тим опудалом-мішенню, на яку повинна була б спрямовуватися «борьба с идеологическими диверсиями».
Учасниками вечора і його організаторами пильно зацікавилися детективи органів безпеки, багато з них було викликано на анекдотичні допити, де застосовувалося залякування ні в чому не винних людей.
На всіх спілчанських та інших зібраннях постійно «товчуть» (засуджують за «український буржуазний націоналізм») талановитих поетів М. Чхана й згадуваного вже Чемериса. Як правило, така «накачка» супроводжується відвідинами КДБ.
Дещо пізніше різними методами було покарано цілу фалангу української творчої молоді, як правило, літераторів — Геннадія та Олеся Завгородніх, О. Овчаренка, Д. Семенка, П. Вакаренка, названого вже Сокульського, М. Романушка, О. Водолажченко, Г. Маликова та багатьох інших. І знову за той же фантастичний, видуманий у будинку на Короленківській «український буржуазний націоналізм», а насправді за будь-яке занепокоєння долею української мови та української культури в шалено русифікованому Дніпропетровську.
Думається, чому так залюбки, ніби раз плюнути, розправляються з принциповими людьми — виключають з партії, виганяють з вузів та з роботи? Може, вони злочинці якісь? Аби ж то! — справжні злочинці живуть собі й не горюють.
Нещодавно колишній перший секретар обкому комсомолу комуніст А. Гордієнко й перший секретар міськкому комсомолу комуніст Г. Дружинін на скаженій швидкості мчали після «увеселительной пьянки» й убили в Новомосковську людину. Гадаєте, їх посадили за ґрати?.. Перший — нині інженер заводу ім. К. Лібкнехта в Дніпропетровську, другий — інженер заводу ім. Бабушкіна. Обидва лишилися в лавах партії. Жодна газета не написала про цих «ответственных» розбишак.
І ще приклад. Комуністи, працівники газети «Зоря» П. Каракаш та І. Островський украли в редакції 25 тисяч карбованців державних грошей за новим курсом цін. П. Каракаш «заправляв» відповідальним секретарем і розмічав РАТАУвські матеріали дружкові І. Островського. Коли казнокрадів було викрито, вони поплатилися за нечуваний злочин лише доганами по партійній лінії і були дещо понижені в посадах. І... продовжують працювати в журналістиці. Каракаш — заввідділом промисловості «Зорі», Островський — у промисловому відділі облрадіо.
Як бачимо, убивцям і гендлярам — духовним покидькам — є місце в партії, а чесних і принципових комуністів геть викидають із партії й роботи, аби спокійно було й надалі гендлювати, пиячити й знущатися над партійними нормами й радянськими законами.
Не так давно громадськість Дніпропетровського університету ім. 300-річчя возз'єднання України з Росією була обурена антикомуністичною поведінкою тодішнього декана історико-філологічного факультету В. Власенка. Цей «педагог» намагався перетворити факультет на приватний гарем — систематично розбещував своїх вихованок-студенток. (У такий спосіб навчав моралі покоління, якому жити при комунізмі!). Приблизно тоді ж студентам стало відомо й про ганебний учинок викладача згаданого факультету І. Луценка. Користуючись своїм становищем керівника дипломної роботи, він намагався зґвалтувати студентку-дипломантку.
Гадаєте, довелося розпрощатися цим «вихователям» з педагогічною практикою?
Але ж ні! Таким людям є місце серед педагогів. Для Власенка це спричинилося лише пониженням у посаді до завідуючого кафедрою. Луценка позбавили зайвого «тягаря» — громадського навантаження, люб'язно усунувши його від керівництва літературною студією. То, може, проституція та зловживання в її ім'я службовим становищем не вважається в нас антирадянською поведінкою? Чи цей «грешок» легко прощається їм як гонорар за політичну безпринципність, за відсутність «вредных мыслей» в їхніх учених головах? Як би там не було, в усіх випадках, можна бути певним, такі люди підтримають будь-яку кампанійщину, якщо тільки перевага на її боці, і навіть не задумавшись, чи узгоджується вона з курсом партії, з радянськими законами.
У зв'язку з кампанією обпльовування «Собору» пожвавили «виховну» роботу місцеві каґебісти. І знову поповзла ними ж пущена чутка про «нациопалистическую опасность». Смішно навіть говорити, що ця «нацио-налистическая опасность» з'явилася саме в Дніпропетровську, де на заледве не мільйонне місто немає жодного українського дитячого садка чи ясел, жодної повністю української школи, жодного вузу чи технікуму з викладанням українською мовою. Невже обком Комуністичної партії не повинен стурбуватися таким украй ненормальним антиленінським і антимарксистським станом рідної української мови в Дніпропетровську? Чи не правильніше було б злобу й «старання» спрямувати не на чесних комуністів і комсомольців, а на ці страхітливі порушення ленінської національної політики, коли українські робітники майже не знають своєї рідної мови, рідної культури, бо змушені все своє життя перемелюватися в надійних, як і 50 років тому, жорнах русифікації?
Невже є ворогами ті чесні громадяни Української РСР, що збагнули цю трагедію свого народу й не хочуть цуратися рідної мови, не хочуть цуратися себе, з приводу чого великий росіянин — письменник В. Солоухін сказав: «Если бы я родился украинцем, ни за что не хотел бы стать русским»?
Невже радянський патріотизм нинішнього українця не включає в себе національну гідність, національну гордість за свій великий і талановитий український народ? Можна б до безконечності продовжити ці невже...
Думається, чому це в передової української творчої молоді лише один шлях – «український буржуазний націоналізм» (про це красномовно говорить діяльність Дніпропетровського КДБ), бо як ми вже бачили, значна більшість її рано чи пізно виходить саме на нього. А
людина із звичайним, не перекрученим глуздом побачила б тут лише слабосиле зародження елементарних понять національної повноцінності, а нерідко й почуття образи національної, а відтак і звичайної людської гідності. Винна в цьому «буржуазна пропаганда»? Ні, дніпропетровська дійсність! І якщо ми марксисти, її необхідно змінити так, щоб вона відповідала ленінським нормам і радянським законам, а не переслідувати всіх передових, вірних марксизмові-ленінізмові українських громадян.
Разом з тим виникає запитання, невже лише на товаришів росіян не впливає буржуазна ідеологія. І що це, їхня національна винятковість?
Чим же тоді пояснити той факт, що в нашому місті не критиковано публічно (не говорячи вже про адміністративні покарання) жодного представника російської творчої молоді за аналогічні українській молоді «збочення», які повинні б називатися «влиянием гнилой идеологии русского великодержавного буржуазного шовинизма»? А що такі збочення є, це ні для кого не таємниця – спробуйте лишень не тільки вдома розмовляти українською мовою!
І як тоді наші відповідальні товариші розуміють настанови В. І. Леніна, що з місцевим націоналізмом необхідно боротися на два фронти, у першу чергу виступаючи проти великоросійського шовінізму, бо саме він породжує націоналізм?!
Не інакше як українофобством назвеш поведінку «наукової» співробітниці Дніпропетровського історичного музею ім. Д. Яворницького якоїсь Крилової при варварському, якщо не бандитському, перенесенні могили легендарного кошового Січі Запорозької Івана Сірка. Лише про найпристойніші операції цього «перенесення» писала в одному зі своїх березневих номерів «Літературна Україна». Так, сором'язливо було замовчано, що робилося це «перенесення», як і всі бандитські вилазки, уночі й що поспіхом останки полководця зі світовим іменем було зібрано в брудний мішок (так, ніби то була картопля!) і до ранку в такому стані зберігалися в «чулані» невідомого призначення.
А людям, яких обурювало таке цинічне українофобство, названа співробітниця (недарма ж вона науковець!) відрізала: «А вы знаєте, что он был врагом русского народа?».
А чи любили, товаришко Крилова, українців і український народ російські царі та їхні посіпаки — ця орда катюг і поневолювачів, проти яких, зрештою, і виступав Сірко? Та, мабуть, саме вони (за Криловою) репрезентують великий російський народ! І чи не тому іванам грозним, петрам першим, катеринам другим, суворовим і К° височіють пам'ятники, у багатотомних романах та багатосерійних фільмах прославляється їхній колоніальний розбій, азіатське варварство й деспотизм! І ніхто не скаже, що вони лютою ненавистю ненавиділи українців, татарів, білорусів, поляків, грузинів і т. д.?
Чому ж тоді в Дніпропетровському історичному музеї серед багатьох речей експонується і карета, в якій придворні відомої україножерки імператриці Катерини ІІ супроводжували її скурвлену величність у подорожі остаточно приборканою Україною? Чому стіни музею «прикрашають» численні портрети різної руки вельмож та завойовників катерининської доби, а портретам, скажімо, Івана Сірка чи останнього військового писаря Запорізької Січі, засновника двох найбільших і найкрасивіших парків нашого міста, м'яко кажучи, не знайшлося місця?
До того ж різні перелякані люди, як, наприклад, редактор «Зорі» П. Орлик, пускають провокаційні, видумані в КДБ чутки, що «украинский национализм» найповніше виявляє себе під маскою захисту української старовини. То як же бути з тією зливою матеріалів на захист російської старовини в російських виданнях «Комсомольская правда», «Советская Россия», «Литературная газета», «Огонек», «Советский Союз», «Наука и жизнь» і т. ін.
Що ж тоді за такими чутками — «националистическая опасность» чи мародерство держиморди — великоруського шовінізму, про який у нас не прийнято висловлюватися вголос, щоб, крий Боже, не образити російського народу? Яка сльозлива ввічливість! «Националистическая опасность» чи «национальный нигилизм» і здичавіння, що межує з духовним бандитизмом зцивілізованих гангстерів, ще раз запитуємо авторів та поширювачів подібних чуток.
Ми, передова українська радянська молодь, виховувалися в радянських школах і вузах на творах Маркса й Леніна, Шевченка й Добролюбова й усвідомлюємо, що історія — безперервний висхідний розвиток людства й усе передове, прогресивне в цьому розвиткові гідне вивчення і поваги й наших прийдешніх поколінь. Наступні епохи на шляху до своїх високих і гуманістичних ідеалів черпали й черпають усе краще, що було в минулому.
Тому нам дорога й Запорізька Січ, яку К. Маркс у своїх «Хронологічних нотатках» називав козацькою республікою, і пам'ятники минувшини, нехай то будівля церковної архітектури чи козацький курінь, за шанування чи збереження котрих так вагомо бореться Гончарів «Собор».
Наклепник Г. Дігтяренко в уже згадуваній статті «Я бачу життя не таким» запевняє, що «в нашій країні пам'ятники охороняються, як ні в жодній країні світу...» Що ж, нам важко заперечити. Справді-бо, у нас пам'ятки охороняються так по-варварськи, як у жодній країні світу! Тільки на Дніпропетровщині за останні роки знищено майже всі пам`ятники церковної архітектури під гаслом «боротьби з релігією». Позаминулого року в селі Сурсько-Литовському зірвано динамітом, мабуть, уже останню на Дніпропетровщині сільську церкву. Не уникли плюндрувань і залишки відомої Кодацької фортеці й козацька старовинна церква, зруйновано єдину в своєму роді будівлю-курінь козака Білого в Нікополі, Покровську січову церкву, що її малював Тарас Шевченко, пам'ятник запорожцю Л. Глобі в Дніпропетровську, напівзруйнованим стоїть Преображенський собор відомого російського архітектора Захарова й т. ін.
У перспективному плані монументальної пропаганди в м. Дніпропетровську ви не знайдете й близько імен видатних українських діячів минулого: засновника Дніпропетровського історичного музею інженера О. Поля, академіка Д. Яворницького, письменників І. Манжури, О. Стороженка, В. Сосюри, О. Довженка (їхнє життя та діяльність у тій чи іншій мірі пов'язані з Дніпропетровськом та Дніпропетровщиною), засновника Дніпропетровського українського театру ім. Т. Г. Шевченка Леся Курбаса, немає пам'ятника й одному з найвидатніших революціонерів-більшовиків, організаторові революційної боротьби в Катеринославі, соратникові В. І. Леніна Миколі Скрипникові. Зате наше місто збагатиться ще одним пам'ятником М. Горькому, пам'ятником О. Матросову, пам'ятниками Чайковському и Глинці та ін.
Шановні товариші, поясніть, будь ласка, нам, про яку «националистическую опасность» базікають свідомі й несвідомі «друзі» українського народу? Хто дав їм право топтатися брудними русифікаторськими чоботами по національній гідності українського народу?
Ми, творча молодь Дніпропетровська, вимагаємо притягти до відповідальності їх та всіх тих, хто вчиняє брутальні україножерські кампанії — відьомські шабаші на терені української культури, хто переслідує чесних і відданих народові людей тільки за те, що вони хочуть бути самими собою і ніким іншим, що вони хочуть виховувати своїх дітей в українських дитячих садках, школах, технікумах і вузах.
Вибачайте, коли Ваша ласка, що ми в такій зарізкій формі написали Вам, бо писати про такі речі без обурення — значить нічого не писати.
Ми віримо, що Ви прислухаєтеся до нашого щирого голосу й уживете негайних заходів для виправлення ненормального становища, в якому опинилася творча інтелігенція нашого міста, сотні тисяч українців Дніпропетровська й області.
Творча молодь Дніпропетровська


Джерело : Дисидентський рух в Україні

четвер, 25 квітня 2013 р.

МОВА І ПСИХОЛОГІЯ


..                                                                         ...Ради їх
                                                   Людей закованих моїх,
                                           Убогих, нищих... Возвеличу
                                                  Малих отих рабів німих!
                                                          Я на сторожі коло їх
                                                                 Поставлю Слово.
                                       Тарас  Шевченко                   

Фахівці з маніпулятивних технологій добре знають роль мови в формуванні свідомості людини і широко це використовують, щоб формувати поведінку людини в потрібному маніпуляторам напрямку. Використовуючи сформовану маніпуляторами термінологію, людина втрачає можливість розуміти глибинну суть явищ життя і приймає рішення, які суперечать її власним інтересам.
Комуністична маніпулятивна пропаганда широко впроваджувала в цивільне життя мілітарну термінологію: «перемоги на трудовому фронті» (замість «високі досягнення в праці»);  «трудовий подвиг»  (замість «віддана праця»);  «бійці студентського будівельного загону» (замість «робітники студентської будівельної бригади»); «соціалістичний табір» (замість «співдружність соціалістичних держав»)  та інше. (В старих газетах та в художній літературі «соцреалізму» ви знайдете масу цьому підтверджень). Трудові армії за ідеєю Лейби Троцького були реалізовані Сталіним в таборах  ГУЛАГу.
 Ця термінологія мала викликати у людей відчуття страху, тривоги: соціалістичний  табір у ворожому оточенні; табір  ГУЛАГу загрожує непокірним.  Командно-адміністративна система вимагала армійської дисципліни, необхідність якої закладалась в підсвідомість людей через мілітарну термінологію.
Виховані в цій атмосфері, люди і досі не вийшли з оціпеніння часів сталінських жахів. Таке враження, що страх перед владою в’ївся в гени.
В 70ті роки рішенням союзних (імперських) партійно-адміністративних органів про підвищення ролі «русского язика» одномоментно було перетворено українські школи на російські, а свідому українську інтелігенцію відправлено в табори, або брутально вбито (Василь Симоненко, Алла Горська). Олекса Гірник себе спалив,Петра Шелеста потиху засунули на пенсію... Паралізований страхом народ промовчав.
Полишені рідної мови ми поступово втрачаємо нашу українську душу, свою правдиву суть.
Зараз на нас котиться хвиля нової термінології, спрямованої на приниження наших духовних цінностей і національних чеснот.  
Вибори, на яких уже 20 років вирішується наша доля, пропонується сприймати, як гру. Вибори можна легковажно виграти, або програти. На те і є гра. Біля ЗАГСу бачу легковики, на номері одного з них наклейка: «банда жениха», на іншій – «мафия невесты». Для них шлюб (вибачайте, «брак»)  – весела  гра… Навряд, щоб це насправді був шабаш злочинців – просто нас привчають, що злочинне життя є нормальне,  веселе і романтичне явище нашого буття.
Коли ми переїхали до села, вранці я привітав сусіда: «Доброго ранку!». На що він відповів: « Тю, в нас так не кажуть». «А як?» – питаю. «Здрасцє, привєт». «А у нас кажуть – Доброго ранку; Доброго здоров’я; На добраніч». Пройшло трохи часу і сусід став вітатися по-людськи.
 Від зустрічей з дітьми і молоддю утворилося відчуття, що багато серед них соромляться рідних красивих слів, національного одягу, приязних відносин і краси взагалі. Сленг, претензійність, виклик – для багатьох є нормою спілкування.
Деякі люди соромляться назвати себе українцем, а винувато-сором’язливо вимовляють: «Я хохол»… Жах. Нас привчають бути ідіотами. Цілодобово через «зомбоящик» чорним гумором прививають через нашу свідомість пришелепкуватість, недолугість, свинство, щодня це вдовбуючи в підсвідомість, доки воно не стане «самоусвідомленням» своєї меншовартості. І ми, в кінці-кінців, винувато-соромязливо прохрюкаєм: «Я хохол» «Я нє люблю тєлячу мову».
Як хворому на час операції наркозом глушать чутливість до болю, так словесним наркозом привчають нас безболісно сприймати наругу над собою. Ми робимось чужими самим собі. Ми робимось манкуртами.

Якщо ми бажаємо замінити нав’язану нам чужу цивілізацію своєю, українською цивілізацією і стати людьми, а не бидлом, – слід відмовитись від чужого «язика» і повернутися до рідної мови, повернути до життя репресовані питомі рідні слова, викидати, де тільки можна, чужі запозичення і відректися від мілітарної та меншовартісної термінології, бо це буде вперто тягти нас назад.
І пам’ятаймо, що мова формує душу людини і має величезний вплив на майбутню долю.  Тільки з наших персональних  доль  складеться доля всієї нації.
Будьмо!
                      Володимир  Степаненко              31.03.2012р.



середа, 24 квітня 2013 р.

Люди мають жити в чистій країні

20 квітня 2013 року з 11.00 до 14.00 в м. Новомосковську (Дніпропетровська область) у зоні відпочинку «острів» відбулася екологічна акція «За чисте довкілля».

Організатори заходу: громадський рух «Лелека» (Новомосковський осередок).

Кількість волонтерів – близько 40 осіб
Учасники акції:
- члени громадського руху Лелека (Новомосковський осередок)
- козаки з «Січового полку» (м. Новомосковськ)
- Небайдужі жителі міста Новомосковськ
Наша мета – покращити якість життя простими діями. Ми не схвалюємо вчинки тих, хто смітить у парках та на вулицях, але на цьому не зупиняємось. Ми готові власноруч зробити наше місто чистішим.

В ході акції нам вдалося перетворити засмічений клаптик землі на прекрасну зону для відпочинку.
Серед прибраного сміття : поліетиленові пакети, обгортки від кондитерських виробів, пластикові та скляні пляшки.
Загалом було зібрано біля 50 мішків сміття.

Середній вік учасників 20 років, але були й пенсіонери, котрі незважаючи на свій вік відгукнулися на нашу пропозицію.
Також, хто був на нашому заході, міг побачити Назара Олеговича, котрому лише 11 років. Ця молода людина прийшла сама, без будь-якого супроводу.


«Тепер мама буде мною пишатись», - Назар Олегович, 11 років

Хотілося б щоб більшість батьків виховувала своїх дітей як Назара, в нього була можливість піти на відкриття спортмайданчика, а він обрав прибирання.

І обов'язково хваліть їх, для них це дуже важливо.

Перед початком самого процесу прибирання учасники отримали рукавички та мішки і прослухали необхідну інформацію по техніці безпеки під час прибирання.

На території знаходилися ємкості з питною водою у вільному користуванні. Учасники заходу були забезпечені засобами гігієни (мило), у координаторів були медикаменти на непередбачені випадки.

Особлива подяка козакам, котрі зробили наше прибирання яскравішим та смачнішим, завдяки своїй формі та смачному чаю і справжньому кулешу.

Хочемо подякувати всіх жителів Новомосковська, котрі відгукнулися на наше оголошення та прийшли на прибирання. Коли ми запитали чи потрібно ще організовувати подібні заходи, то люди відповідали «так», тому будемо обов'язково слідкувати за ситуацією, а коли виникне потреба – знову організуємо подібну акцію.
На жаль, кілька днів після акції показали, що існує низка проблем навколо екологічного стану міста, тому – тема не закрита. Далі буде.


Більше деталей зможете побачити на відео :


Артур Литвиненко,
член координаційної ради
ГР «Лелека»


Матеріали по темі:



понеділок, 22 квітня 2013 р.

І не подумайте, що ми погано працювали.

Сьогодні ходив оглянути "острів", який ми прибирали 20 квітня. Мер обіцяв вивезти мішки з назбираним нами сміттям, але на даний момент цього ще не виконано. Також зробив трохи фото, результат маєте змогу спостерігати. І не подумайте, що ми погано працювали. 







Місто Новомосковськ

середа, 17 квітня 2013 р.

ПАМ'ЯТАЙ!



Чотири роки тому, 17 квітня 2009 року, на Страсну п'ятницю був по-звірячому вбитий 20-річний український націоналіст Максим Чайка. З вільного міста Одесу перетворено у місце здичавілого антиукраїнського криміналу при владі, в місто, де тепер позбавляють життя за вишиту сорочку і роблять інвалідом за Державний прапор.

Максим Олександрович Чайка — активіст молодіжної організації «СіЧ», (Слава і честь), студент відділення журналістики Одеського національного університету ім. Мечникова, підло вбитий місцевими екстремістами з руху «Антифа» (об’єднання анархістів, промосковських екстремістів, та інших борців з патріотично-спортивними рухами). Одночасно навчався у військовому ліцеї і незадовго до смерті мав отримати звання офіцера. Раніше був футбольним фанатом.

Організація «СіЧ» створена Чайкою влітку 2008 року. 29 липня 2008 під її егідою в Одесі було проведено Марш на честь головнокомандувача УПА, генерал-хорунжого Романа Шухевича.

В день смерті Чайка разом з товаришами повертався додому. В районі базару «Книжка» вони були атаковані активістами «антифа», які були озброєні ножами й травматичною зброєю. Відбулася жорстока сутичка, під час якої Чайка і його товариш А. Дзебан оборонялися, стоячи на сходинках закритого магазина. Максим отримав два ножові поранення і через декілька годин помер у лікарні від втрати крові.

Місцеві борці з “фашизмом” співпрацюють з керівником партії «Родіна» кримінальним авторитетом Ігорем Марковим (Марадонна). СБУ заявляло про розслідування фінансування І.Марковим «Антифашистської дії». Ось так проросійські шовіністи, неокомуністи та бандити взаємно підтримують один-одного у боротьбі проти українського націоналізму.


http://zakarpattya.net.ua/News/109178-V-Uzhhorodi-vshanuiut-pamiat-Maksyma-Chaiky

вівторок, 16 квітня 2013 р.

СТЕРЕОТИПИ, ЯК ЗБРОЯ МАСОВОГО УРАЖЕННЯ




ДВЕРІ - отвір у стіні для входу і виходу; стулка (стулки), що закриває отвір входу і виходу.
Це є просте однозначне поняття, виражене словом і зафіксоване тлумачним словником. Щоб це засвоїти, не треба ні глибокого вивчення, ні великого розуму.
Інша справа складні явища, для можливості оперування якими творяться стереотипи, які просто неможливо зафіксувати словником через їх суб’єктивність. Роль стереотипів в умовах інформаційної революції виросла багатократно. Грецькі слова «стерео» і «тип» означають «об’ємний» і «відбиток, зразок».  Неможливість утримати в пам’яті великі масиви інформації автоматично породжує стереотипи, (емоційні відбитки об’ємної інформації), які надалі забезпечують оперативне мислення і швидке прийняття рішень. З іншого боку - одне і те ж явище у різних людей створює стереотипи, наповнені різним змістом, що впливає на якість прийнятих рішень і породжує помилки, непорозуміння і конфлікти. Ці властивості стереотипів ефективно використовуються в інформаційній війні. Мета війни: захопити територію, матеріальні ресурси, а переможених деморалізувати і перетворити на рабів.
Ви не вірите, що проти нас ведеться завойовницька інформаційна війна? Огляньтесь навколо.
В результаті пошуку істини, (або обґрунтування якоїсь гіпотези про певне явище) думаюча людина створює для себе власний стереотип цього явища. І це нормально, адже людина думаюча по мірі поповнення знань уточнює зміст стереотипу і наближає його до істини.
Інша справа, коли для творення стереотипів використовується інформаційна зброя: спотворена, або й зовсім неправдива інформація; навішування ярликів; використання досягнень маніпулятивної психології; використання технічних прийомів проникнення безпосередньо в підсвідомість (наприклад: 25й кадр) та інші підступні методи. Створені таким чином масові стереотипи дезорієнтують людей, призводять до прийняття помилкових рішень, заводять суспільство в ворожу пастку, спонукають до саморуйнації і самознищення.
Слід усвідомити, що людей, вільних від стереотипів - немає. Є питання походження і якості стереотипів; є питання неспівпадіння змісту однойменних стереотипів у різних людей; є питання використання застарілих стереотипів; є питання некритичного сприйняття чужих стереотипів.
Я думаю, кожна мисляча людина повинна здійснити інвентаризацію і критичне переосмислення своїх стереотипів, і в першу чергу тих, які мають ознаки масових. Ось приклади.
Комунізм - це жахливо. Ленінсько-сталінський, маоїстський, полпотівський, ефіопський, північнокорейський - це жахливо. А якщо добре придивитись - то в них «комунізм» присутній лише на вивісці та на лозунгах. (Більш детально це питання розглянуте в моїй попередній роботі «Ідея комунізму»).
Колгосп - це жахливо. Сталінська мета творення колгоспів задля пограбування селян державою - жахлива. Способи об’єднання селян в радянські колгоспи - жахливі. Колгоспна кріпаччина - жахлива.
Кооперація вільних виробників (той же «колгосп») - ідеальний спосіб об’єднання. Окрім того - колгосп був формою існування села, яке, як відомо, є колискою нації. Коли внутрішній зміст колгоспів звільнився від сталінщини, впритул наблизився до ідеалу і потребував лише незначної реформації - підступні ворожі сили, апелюючи до застарілого, але ще живого сталінського стереотипу - розвалили колгоспи. З розвалом колгоспів ручний догляд за рослинами і тваринами (прополка, органічне землеробство, відгодівля тварин) перекладено на хімію (гербіциди, інсектициди, міндобрива, біостимулятори та ін.), як наслідок - скорочення робочих місць на селі (як передумова його знищення) та тотальне отруєння нації «нахіміченою» продукцією тваринництва та землеробства. З’явився дефіцит харчів, який покривається: по-перше, напівштучними продуктами промислового походження, які начинені смаковими добавками, ароматизаторами, підсолоджувачами, емульгаторами, консервантами, фарбниками та іншими вбивцями вповільненої дії; а по-друге, аналогічним імпортом, який викачує валюту, спонукаючи до нових позик і, як наслідок, до нарощування зовнішнього боргу, який веде в рабство.
Ми повелись на нав’язаний стереотип приватного господаря, як рятівника економіки, в результаті цього маємо «хіросіму» економіки без жодних бомбардувань.
Зараз нам нав’язують стереотип продажу землі, як запоруки ефективності сільгоспвиробництва (яку скуплять лозинські та їм подібні і в кілька разів дорожче перепродадуть іноземцям).
Велика частина наших громадян зазомбована стереотипом «братніх» відносин з Росією і тягнуть нас до повної катастрофи, віруючи, що тягнуть до порятунку. (Це та сама частина громадян, яка повелась на облудний стереотип Януковича «рятівника», але висновків з наслідків своїх безглуздих дій зробити ще неспроможна).
Реальний рух спротиву завойовникам здійснюють лише націоналісти; з метою їх нейтралізації людям підступно нав’язується брехливий негативний стереотип націоналізму, як форми фашизму і винуватця всіх негараздів.
Інвентаризацію і переосмислення власних і, особливо, масових стереотипів необхідно продовжити, наближаючи їх до істини, бо неправдиві масові стереотипи мають руйнівну силу ядерної зброї.
Не вірите? Огляньтесь на зруйновані заводи, ферми, дороги, комунальну інфраструктуру, охорону здоров’я, освіту, культуру, мораль…
Хто вбив шість мільйонів наших громадян?
– ПРОСТІ, ЯК ДВЕРІ, БРЕХЛИВІ МАСОВІ СТЕРЕОТИПИ.
Вмонтовані в нашу свідомість поневолювачами через підконтрольні ЗМІ (Засоби Масової Ідіотизації).

            Володимир  Степаненко, 14.06.2011р.   LELEKA NEWS

понеділок, 15 квітня 2013 р.

Розклеюємо листівки

Сьогодні розклеювали листівки по місту.Сподіваємося це допоможе нам зібрати більше людей до заходу "Чисте довкілля".







Місто Новомосковськ