Загальна кількість переглядів сторінки

середа, 27 лютого 2013 р.

Про що продзвенів дзвіночок

23 лютого 2013 року інформаційний простір був переповнений різними подіями. Тут і святкування «Дня захисника Вітчизни», яке хоч і має статус державного свята, сприймається суспільством неоднозначно. Це і бійка в Охтирці між представниками ВО «Свобода» і прихильниками «свєтлих лєнінскіх ідєй», які намагалися відновити зруйнований «свободівцями» пам'ятник «вождю мірового пралєтаріата». В цей день ЗМІ повідомляли про червоно-чорний прапор, вивішений українськими патріотами над мерією в Єнакієвому, а також – про боротьбу за права колишніх можновладців, які перебувають зараз в місцях позбавлення волі. Коментувались заяви влади і опозиції, кожна з яких заявляла про свою перемогу у нелегкій справі блокування і розблокування Верховної Ради. Кожна з перелічених подій поділила суспільства, як на футбольному матчі – громадяни України перетворилися у вболівальників, які бурхливо виражають свої симпатії учасникам. Як і в футболі, симпатії до певної «команди» залишаться ще досить довго, на це слабо буде впливати подальша поведінка «гравців». Дійсно, хіба ми перестанемо відразу підтримувати футболістів, навіть якщо побачимо, що голи у ворота потрапляють після забороненої у футболі гри руками (або забиваються інколи у ворота не суперників, а у свої)? Хоча зі свого досвіду вболівальника зі стажем, можу сказати, що якщо погана гра має місце протягом тривалого часу, то зникнення до неї інтересу відбувається навіть у найвідданіших прихильників команди.
23 лютого мешканці Жовтих Вод (місто в Дніпропетровській області) зібралися в парку Слави на мітинг проти підвищення тарифів на послуги КП «ПЖРЕО». Про цю подію повідомили центральні телеканали (принаймні – деякі), але її висвітлення відбулося якось скупо, незважаючи на те, що півтори тисячі протестувальників на 48-тисячне провінційне місто в теперішній Україні є річ помітна і, без перебільшення, – неординарна. За попередні роки підвищення тарифів майже всюди проходило при повній пасивності населення. Влада до цього звикла і, не оглядаючись на місцеві громади, все більше задовольняла свої зростаючі апетити за рахунок громадян. І от – «перший дзвіночок». Який, до того ж, пролунав в регіоні, де переважали ще недавно симпатії до теперішніх провладних партій. Нагадаю, що на мажоритарних округах на Дніпропетровщині всюди перемогли провладні кандидати, а в Жовтих Водах підтримка партій влади перевищила 60% від тих, хто прийшов на вибори.
Події 23 лютого у Жовтих Водах мають ту особливість, що протести були організовані не якоюсь політичною силою, а самими громадянами. Мітинг пройшов без партійної символіки, що на мою думку є досить симптоматичним – громадяни не бачать в жодній з партій свого захисника чи виразника своїх інтересів. Виявилось, що на мітингу владу представляли (крім міліціонерів) лише кілька депутатів міської ради. Не було ні мера, ні членів міськвиконкому, ні народних депутатів. Щодо народних депутатів, то судячи з того, що ми бачили в цей день в мережі Інтернет і на телеканалах, у них були інші, «більш важливі» завдання. Дійсно, навіщо переживати за якісь тарифи, якщо треба відсвяткувати «дєнь защітніка отєчєства», випити, закусити або постріляти в тирі, як це зробив депутат-регіонал Чечетов, або побитися з комуністами біля зруйнованого пам'ятника Лєніну, як це зробили депутати від «Свободи»? Досить цікавим є те, що громадяни довели свою волю до об'єднання і здатність об'єднуватись для захисту своїх інтересів. Це контрастує з діями представників політичних партій, які на протязі тривалого часу вносили в українське суспільство лише конфлікти і розколи.
Інформація відносно тарифів на житлово-комунальні послуги, озвучена на мітингу і при підготовці до нього, породжує низку запитань. Зокрема, те, про що повідомив Анатолій Лелека («однофамілець» нашого громадського руху – так вже вийшло!) в ефірі місцевого телеканалу, дає підстави говорити про існування ознак розкрадання коштів, сплачених мешканцями міста за послуги ЖКГ. А де ж тоді прокуратура, СБУ? А де міліція? Чи у неї залишились лише три функції – займатися поборами з водіїв на автошляхах, супроводжувати з «мигалками» «слуг народу» і стовбичити (за гроші платників податків) на мітингах? А чому не піднімають питання про обґрунтованість тарифів «опозиціонери» у Верховній Раді? Адже ситуація з тарифами жахлива не тільки при вивезенні сміття чи ремонті дахів, хоча й тут «випаровуються» мільярди гривень в масштабах країни. Візьмемо, наприклад, газову сферу, про «негаразди» в якій ми вже багато писали на LELEKA NEWS. Там, як в «чорній дірці», ЩОРОКУ зникають мільярди не гривень – доларів. То може за цією тріскотнею з бійками у Верховній Раді, «війною пам'ятників», спробами заставити українофобів говорити українською якраз і криється спроба відволікти увагу суспільства від розкрадання мільярдних сум можновладцями? А ще – бажання постійно вносити розкол в суспільство, адже – «розділяй і владарюй»? Чи може питання тарифів занадто складні для «опозиції»? Але чи витримає український народ ТАКУ владу і ТАКУ опозицію? І якщо витримає, то чи надовго вистачить терпіння? Почавши захищати свої права, люди ще вважають себе поза політикою, але їх дії вже стали чинником цієї політики. І якщо влада не повернеться до людей обличчям, не зменшить свої апетити, то не треба бути великим пророком, щоб зрозуміти, куди прийдемо. Жовті Води – лише «перший дзвіночок», але, схоже, до того, як закалатають великі дзвони, залишилось недовго. Боже, бережи Україну!
Микола Осіпчук


P. S. Ті, хто вирішили захищати свої права, можуть розраховувати на нашу підтримку. Цікавим є також обмін інформацією з проблем житлово-комунальної сфери, виробництва, соціального захисту населення, національної безпеки.
Наша електронна адреса: leleka.np@gmail.com
Ми присутні також у соціальних мережах, зокрема в мережі facebook (відкрита група «Лелека»): https://www.facebook.com/groups/213716851996270/


ДЖЕРЕЛО:LELEKA NEWS

понеділок, 25 лютого 2013 р.

Війна із МАФами

У Новомосковську триває «вибіркова» війна із МАФами (малими архітектурними формами), тобто війна з кіосками, які порушують загальний архітектурний ансамбль міста. Деякі з них вже було демонтовано, та чи покращило це вигляд центральних вулиць, судіть самі. Мабуть, треба було міській владі замислитися та потурбуватися і про те, як буде виглядати порожній фундамент, який з часом перетворюється на сміттєзвалище…





середа, 20 лютого 2013 р.

ПРИВАТИЗАЦІЯ «ПО-ДОНЕЦЬКИ»

Зважаючи на те, що нещодавнє інтерв’ю на ТРК «ЕРА» екс-заступника голови Фонду держмайна пана Бондаря залишилось мало поміченим ЗМІ та користувачами в соціальних мережах, вирішив звернути вашу увагу на деякі його тези. По-перше, на те, що торік отримано від реалізації держмайна тільки 6 млрд. грн. з запланованих 10 млрд. По-друге, на те, що Планом приватизації на 2013 р. передбачено приватизувати залишки державного майна, які оцінюються в 20% від всього, що підлягало приватизації, з урахуванням приватизованого в попередні роки і отримати від його реалізації 11 млрд. грн. По-третє, що до плану приватизації включені Одеський припортовий завод та Харківський «Турбоатом».
Торік жодні ЗМІ не повідомляли про передачу урядом в концесію ДТЕК на 45 років двох державних вугільних холдингів: «Свердловськантрацит», до складу якого входять 5 шахт з сумарним річним видобутком понад 4 млн. т на рік, та «Ровенькиантрацит», до якого входять 7 шахт з сумарним річним видобутком не менш, як 7 млн. т на рік. Річний видобуток вугілля згаданими холдингами перевищує 10% його видобутку в країні. Інформація про передачу згаданих холдингів в концесію з’явилась тільки в січні поточного року, під час акції протесту на шахті «Красний партизан», вчиненою членами НПГС з приводу порушення прав шахтарів новим роботодавцем. Більш детально про ці події, існуючі та очікувані наслідки передачі шахт в концесію викладено в статті «ДТЕКівський «облом». Повторюватись не буду, лише нагадаю, що така концесія безперечно принесе прибутки концесіонеру, державі – збитки та загрозу енергетичній безпеці, а населенню регіону – масове безробіття та, як наслідок, злиденне життя.
Одночасно ця подія змусила мене згадати про наслідки приватизації одного з кращих вугільних холдингів України «Павлоградвугілля», якому я присвятив понад 10 років власного життя, втративши при цьому здоров’я. На початку двотисячних 10 діючих шахт з річним видобутком 11 млн. т, разом з усією інфраструктурою, продали менш ніж за 900 млн. грн. ( по чинному курсу 5 грн. за 1 дол.). Трохи більш як через рік один з високопосадовців приватизованого холдингу похвалився, що прибутки за попередній рік склали 1 млрд. грн. і що вартість будівництва нової шахти, аналогічної існуючим, складає не менше 2 млрд. грн. З цього випливає, що «Павлоградвугілля» не продали, а подарували, бо отримали за нього менше 4,5% його вартості. Через кілька років новий власник, не створивши нових робочих місць, на третину скоротив чисельність персоналу. Без роботи залишилось понад 10 тис. населення регіону. Зі згоди обох шахтарських профспілок, які, до речі, дотримуються з ДТЕК, який сьогодні є власником «Павлоградвугілля», принципу «соціального партнерства».
Тому варто вважати згадані приватизацію «Павлоградвугілля» та концесію двох вугільних холдингів нічим іншим, як корупційною оборудкою. Розраховувати на інше надалі немає підстав. Адже, якщо на початку 2000-х вугільне підприємство купили «на халяву», за 3…5% його вартості, то вже торік тому самому ДТЕКу була фактично подарована державна власність вартістю понад 20 млрд. грн. і при цьому Державний бюджет недоотримав 4 млрд. грн.
Запланована чинною владою на 2013 р. приватизація залишків державного майна «по-донецьки» призведе до покращення життя донецьких олігархів за рахунок пограбування населення шахтарських регіонів і держави. Єдиним логічним висновком для нього в існуючій ситуаціє залишається усунення від влади донецького олігархічного клану та їх поплічників – прибічників «соціального партнерства», яке було б краще назвати проституцією профспілкових босів.

Леонід Тартасюк, інженер та винахідник



Джерело LELEKA NEWS










понеділок, 18 лютого 2013 р.

Акція ГР"Лелека Самара" до міжнародного дня рідної мови


17 лютого, за декілька днів до міжнародного дня рідної мови, ми представники громадського руху “Лелека Самара” провели опитування в м.Новомосковську, для того щоб дізнатися яка рідна мова жителів міста, і на скільки гарно вони її знають.

Опитування відбувалося в центрі міста.Перше запитанння було для всіх однакове :“Яка ваша рідна мова?” , всі хто відповідали, то говорили, що їхня рідна мова саме українська, крім однієї людини, яка сказала що російська.
Перевірка показала , що рідну мову жителі міста Новомосковськ знають дуже добре, але не всі нею спілкуються .
Всім хто відповідав на запитання, ми в знак подяки за співпрацю дарували жовто-блакитні стрічки, а деяким людям й ще дещо, що саме побачите на відео.

Новомосковськ, для тих хто не знає, це Дніпропетровська область, говорять що в нас рідна мова російська, дивіться й уважно слухайте яка наша рідна мова.





неділя, 17 лютого 2013 р.

У Чернігові подякували "жителям Донбаса" за "кінець світла"



Ось такий напис можна було побачит на вікні одного з чернігівських магазинів. Напис інформує про те, що в закладі немає світла. Там написано:

"Спасибо" жителям Донбасса и тем, кто проголосовал за партию регионов. Потому что мы работаем без света в новом режиме".

Таким способом працівники магазину, мабуть, хотіли "подякувати" як владі, так і
тим людям, зокрема і чернігівцям, які голосували за партію регіонів. А сама партія регіонів, мабуть виконує свою всеохоплюючу програму "пакращення".



Джерело: LELEKA Chernigiv

Майбутнє у п'яній імлі?

«Діти - це майбутнє України». Ці слова часто можна почути по телебаченню (найчастіше – в політичних шоу, де політики дають все нові обіцянки, яких, звісно, не дотримуються), чи прочитати в статтях в Інтернеті.
Я живу в селі, відпочиваю, як і більшість молоді мого села, в гадючниках, які в народі звуться «кафе». Раніше ми ходили на дискотеку. Зараз закрили будинок культури. Як пояснили людям – через те, що склалася аварійна ситуація. Ремонтувати дорого, немає коштів в бюджеті села... Цим зараз нікого не здивуєш - ми ж живемо в УКРАЇНІ. Кожну суботу й п'ятницю «кафе» заповнене студентами та школярами, навіть столиків всім не вистачає. Тому часто можна опинитися за столом з людьми не з твого кола спілкування. Одного вечора трапилося так, що ми святкували чийсь день народження. В компанії була 13-річна дівчинка. Те, що я побачив мене вразило! Ця дівчинка на рівні з іншими пила горілку! Дивно те, що вона була з цілком благополучної сім’ї.
Мабуть, більшість з вас чули цю фразу: «Пий зі мною, якщо ти мене поважаєш»? Так от ця дівчина звернулася до мене з цими словами. Я довго говорив їй що я не п'ю, але вона цього не могла зрозуміти, й наполягала на своєму. Тож я був змушений збрехати – сказав що хворий, що мені заборонено, це завжди в таких випадках допомагає. Звернувся до її 16-річної сестри котра також відпочивала з нами, щоб вона звернула на це увагу і вжила якихось дій. Але натомість почув у відповідь: «А що я їй зроблю»? Після цього я неодноразову бачив як цій дівчині продавали пиво. Коли запитав у продавця, чи знає він щось про закон, яким «забороняється продаж пива (крім безалкогольного), алкогольних, слабоалкогольних напоїв, вин столових та тютюнових виробів особам, які не досягли 18 років», то почув у відповідь: «Якщо не продам я, то продасть хтось інший».
Цікаво те, що забороняється в цьому «кафе» грати в карти, бо це азартна гра, а закон забороняє грати в азартні ігри в таких закладах як цей гадючник. Запитаєте: «Чому так»? Відповідь проста. Коли молодь грає в карти вони вживають менше алкоголю, а це не вигідно власнику цього гадючника. 75% заробітку цього «кафе» припадає на п'ятницю та суботу, в ці дні купують продукцію 90% студентів та школярів. Для того, щоб бізнес процвітав, чи хоча б якось просувався, «доводиться» споювати наше майбутнє. Ще мене дратує, коли відмовляєшся пити на іменинах, а тобі говорять :«Ти шо,не будеш пить за моє здоров'я?». І тут ти розумієш, що це таки парадокс.
Алкоголь – це отрута, яка найбільше вражає головний мозок. Особливо згубно алкоголь діє на організм підлітка, в якого ще не завершився процес формування деяких відділів головного мозку, а також серця, легень, шлунка, печінки, нирок. Алкоголізм викликає передчасні імпотенцію і старіння. Токсична дія алкоголю на організм підлітка у кілька разів сильніша, ніж на організм дорослого, тому що у цьому віці тканини дуже насичені водою і швидко вбирають і розповсюджують алкоголь по всьому тілу. При концентрації алкоголю в крові 0,5-0,6% (це 0,5 л горілки) у підлітка може настати смерть. Щорічно в нашій країні гине понад 10 тис. осіб тільки від недоброякісної та підробленої горілки. Часте вживання алкоголю зумовлює розвиток алкогольних психозів або психічних захворювань, таких як епілепсія, шизофренія і так звана «біла гарячка». Згідно даних ВООЗ, алкоголь є причиною кожного третього випадку смерті у світі, і про яке здоров'я йде мова?
Я часто чую розповіді знайомих – як вони погуляли, найбільшим приводом для хизування є те, наскільки ти п'яний був й що ти творив. Недавно чув слова з вуст молодої дівчини «Якщо не пам'ятаєш як вчора дійшла додому, значить погуляла добре». І це чиясь майбутня мати! Як відомо футбол це гра мільйонів, її прихильниками, мабуть, є більшість чоловіків планети (ну, й якась частина жінок). Футбол це спортивна гра, а спорт, як відомо всім, це сила. Яке ж тоді відношення має пиво до футболу??? Всі ви бачили рекламні ролики пива «Чернігівського» та «Оболонь», в яких використана гра мільйонів для рекламування алкоголю, що несе лише шкоду людському організму, а не здоров'я, як футбол.
Більшість нещасних випадків стаються внаслідок алкогольного сп'яніння, тривалість життя залежних від алкоголю скорочується на 20 років. Згідно статистичних даних близько 40 000 людей в нашій країні щорічно помирає через алкоголь. На сьогодні в Україні МОЗ зареєструвало більше 650 тис. людей, які перебувають на обліку, як хворі на алкоголізм, проте реальна цифра в 3-5 разів вища, оскільки лише невелика частина звертається по допомогу. Рівень споживання алкоголю у нас практично найвищий в світі. За офіційними даними 12-13 літрів, а за неофіційними 20 літрів на душу населення, в той час як для шкоди здоров’ю достатньо і 8 літрів. Якщо зробити нескладні математичні обрахунки – в році 52 тижні, то виходить, що споживається майже 400 грамів алкоголю в тиждень кожним (рахуються і немовлята). В Україні діти п’ють найбільше. Всесвітня організація охорони здоров’я нещодавно провела опитування школярів у 41 країні світу, чи вживають вони спиртне. Україна в списку перша – 40 відсотків дітей вже мають «стаж» вживання алкоголю.
Рівень вживання алкоголю та наркотиків українськими підлітками вражає. Чверть опитаних підлітків зізнались, що вперше вжили алкогольні напої в 11 років і навіть раніше. Про це свідчать дані соціологічного опитування, проведеного Українським інститутом соціальних досліджень імені Олександра Яременко (УІСД) в рамках міжнародного проекту Всесвітньої організації охорони здоров'я. В опитуванні взяло участь понад 6,5 тисяч респондентів – учні шостих, восьмих і десятих класів шкіл, першокурсники ПТУ та «вишів» з усієї території України.
«Вони (підлітки) не сприймають пиво як алкоголь», - повідомила Ольга Балакірєва. При цьому вона зауважила, що на молодь дуже сильний вплив чинять рекламні ролики на телебаченні, в яких відомі люди пропагують алкогольні напої. Україна посідає перше місце у світі за рівнем дитячого алкоголізму (дані ВООЗ).
Невже масовий алкоголізм – майбутнє УКРАЇНИ???


Артур Литвиненко

Джерело :LELEKA NEWS


субота, 16 лютого 2013 р.

Іти своїм шляхом!



Історично склалося, що Україна займає таке географічне положення, при якому вона лежить між Європою та Азією, між Заходом і Сходом. Вона є своєрідним містком між двома «світами»: розвиненими західними країнами та Росією і країнами Азії. І у нас є унікальний шанс, якого не має в багатьох країн – вибирати куди рухатись: у Європу чи в Азію. Більшість країн такого вибору не мають. Наприклад, для Польщі є один напрямок розвитку, а саме, до Заходу, так само, як і у Росії є один шлях, котра, хоч як не буде старатись, до Європи все одно не потрапить, тому і створює нові союзи на противагу Заходу (наприклад митний союз). Україна опиняється «на лінії вогню» між Заходом і Сходом, і мало того, вона потрібна, як Сходу так і Заходу.

Європі Україна потрібна для економічної вигоди. В нас є дешева робоча сила, та неабиякий економічний потенціал. Європейський Союз прагне аби ми з часом ввійшли до нього, мабуть для того, щоб «висмоктати» наш економічний потенціал в свою користь. І навіть, явно проросійська влада, яка зараз у нас, не зупиняє ЄС у співпраці з нами.
З Європою начебто зрозуміло. Але ще більшої співпраці з нами прагне Росія, всіляко намагаючись прив’язати Україну до себе. Її найулюбленіший прийом – шантаж та спекуляція щодо ціни на газ. І така політика Росії, навіть, дає деякі результати (наприклад сумнозвісні «харківські угоди»), причому Росія завжди, в таких ситуаціях, має вигоду і нічим не поступається, натомість змушує поступатись Україну. Так само, як і Європа, Росія хоче використати Україну і її ресурси, як економічні, так і природні на свою користь, нехтуючи потребами самої України та українців.
З сусідами ми трохи розібралися. А що ж в Україні? Куди її хочуть завести наші політики та можновладці? Тут також начебто все зрозуміло. Опозиція представляє проєвропейський табір. Вона хоче якомога тіснішої співпраці з Європою. В програмах більшості українських опозиційних партій немає майже нічого нового, і більшість положень скопійовані з Європейських норм та законів. Наприклад страхова медицина, яку пропонують ввести в Україні вже давно існує в Європі, та багато іншого. Хоча, якщо подумати, то хіба в нас виконуються програми партій та обіцянки їх лідерів?
Ну, а так звані «провладні» партії орієнтуються на Росію. Хоча з Росією таких поганих відносин, як за нинішньої влади, не було ще ніколи. Цю владу не хоче бачити ні Європа ні Росія. Та і взагалі, якщо задати таке питання – а хто взагалі підтримує теперішню владу? Схід? Захід? Українське населення? Хоча якщо подумати над тим, що у Верховній Раді знову більшість у владі, і цю більшість дав їм український народ проголосувавши на виборах. Тобто український народ один з небагатьох, котрий підтримує сили, які явно проти своєї країни. Ну, але ж це Україна… Чому тут дивуватись?
Ми вже зрозуміли, чому ми потрібні Заходу і для чого ми потрібні Росії, а також – куди хочуть завести нас опозиція та влада. Постає найважливіше питання – в якому напрямку потрібно рухатись Україні та її народові, та чому ми повинні між кимось вибирати?
Чому ніхто не пропонує третій шлях, себто, не йти вправо чи вліво, а йти вперед, своїм шляхом? Створювати українську Україну! Це потребує зусиль – не слідувати по готовому шаблону, але воно того варте. Ми, українці, повинні слідувати своїм шляхом, і щоб нами не керували з Москви або з Брюсселя. Ви запитаєте – а як нами можуть керувати з Брюсселя? Згадайте приклад Греції, коли держави ЄС наказували їй економити, «затягувати паски». Є приклади того, як Україною керують з Заходу. Згадайте МВФ, за вказівкою якого нам підвищили пенсійний вік та збільшили ціну на газ. Про Москву взагалі не варто й говорити, і про так званий «русскій мір», і про те, як на нашій території діє російська військова база, себто Чорноморський флот, та багато іншого…
Зараз нами намагаються керувати, і розривають Україну на частини. І якщо так і надалі буде тривати, то що тоді? Скоро ми залишимося з прапором і гербом, але без незалежної держави, а згодом в нас відберуть і прапор… Чи довго ще так триватиме, чи довго ще ми будемо мовчати та покірно, не думаючи, йти туди, куди нас ведуть? Можливо нарешті потрібно сказати – досить! Йти своїм шляхом! Як цього досягти? Просто – бути українцями! Якщо кожен стане справжнім патріотом своєї батьківщини, якщо кожна сім’я стане українською, то і вся Україна буде українською, буде такою, якою ми хочемо її бачити. Що для цього потрібно? Просто йти своїм шляхом. Говорити рідною мовою, відроджувати традиції, підтримувати українське і т.д. Вони нам чужу мову – ми їм свою солов’їну. Вони нам чужу культуру, яка проявляється через західні фільми без змісту, але, головне, зі спецефектами та насильством, через безглузді мультики. А ми, натомість, вчимо наших дітей рідної мови, читаємо їм казки та показуємо хороші фільми, виховуємо їх порядними людьми. Так це важкий та довгий процес, бо простіше «проковтнути» те, що нам нав’язують і не задумуватись на цим. Але виховуючи своїх дітей українцями, патріотами, виховуючи себе ви будуєте тим самим нову Націю, котра буде творити нову Україну. І цей час не за горами.
Отже, чого ви хочете? Щоб нами керували з Брюсселя, з Москви, або – ви хочете самі розпоряджатися своїм майбутнім? Вибір за вами!
Роман Якименко
LELEKA NEWS

пʼятниця, 15 лютого 2013 р.

Згадаймо все....

Згадаймо все,що було на Вкраїні:
її безмежний степ,широкії лани,
як підіймали стяг жовтаво-синій
у битвах українськії сини.
Згадаємо про подвиги козацькі,
що збудували Свято-Троїцький собор,
пісні народні-і дівочі,і юнацькі,
життя,ті,що забрав голодомор.

як захищали єдність,честь Вкраїни
своєю кров'ю українці у війні,
дивлюсь навколо,і здається дивним-
невже й насправді це козацькії сини?
Майже ніхто не пам'ятає мову рідну,
заплюндрували вже і степ,й лани,
не поважають при дорозі ту калину,
яка схилила свої віти до землі

Згадаймо все,що було на Вкраїні,
і гордість запалає у серцях.
Вклонімось низько Батьківщині рідній,
підіймем вище синьо-жовтий стяг.



                                                                                                     Юлія Сокол (17 років)




четвер, 14 лютого 2013 р.

МИ ІНШІ ЛАЙКА

Володимир Степаненко
Після півночі сон перервав мобільний телефон. Красивою українською прозвучало:
  • Богданчику, це ти?»
Спросонку у відповідь я щось невдоволено буркнув про помилку з’єднання.
  • Ти що не пізнаєш мене? Це я, Вітьок.
Я знов щось пробурмотів спросонку, але не відключився, бо було приємно чути юнака, який спілкується українською..
  • Ти що, п’яний? Ти що, нализався?
І далі пішла «виховна робота» пересипана відбірною московською лайкою… Жахлива, неприродна суміш рідної мови з чужинською матерщиною. Можливо в цій юній компанії були й дівчатка, майбутні матері. Адже молодь використовує брудну лайку всує, не вникаючи в смисл промовленого, а це таїть в собі жахливі руйнівні наслідки.
А це вже певний успіх окупаційної політики «старшого брата».

Брутальна московська лайка українцям огидна генетично. В Московії мат - органічна складова «язика». Саме слово «мат», або «матерщина» - походить від святого для нормальної людини слова «Мати» (русскім язиком - «мать»). В основу московитської лайки покладено приниження жінки-матері, в найбільш цинічних лайках - приниження Божої Матері, а також приниження інтимних стосунків чоловіка і жінки, (які в нормальних народів вважаються одухотвореними) та долучення до лайки сексуальних збочень. Їхня лайка є невід’ємним складником їх ментальності.
В другому томі виданої в Москві книги О.Бушкова і А.Буровського «Россия, которой не было» А.Буровський пише наступне: «…і ніде(в російській історіографії – В.С.) не згадується, що рух армії великого князя московського супроводжувався просто фантастичними звірствами, включаючи немовлят, вирваних із лона матерів, зґвалтованих до смерті, спалених в монастирях і храмах… список можна продовжити, читаючи давні хроніки або твори Гоголя.» І далі: «Багато речей взагалі не можна виправдати ніякими державними інтересами. Вони просто виходять за межі розуміння психічно нормальної людини. Коли боярина (Федорова. - В.С.) сажають на палю і він помирає протягом п’ятнадцяти годин, а на його очах насілуют єго мать; …Важко зрозуміти садистську гру з дружинами і дочками страчених, яких то лякали, то давали тінь надії, поступово доводячи до божевілля.» «В Амерадині протягом 4 годин було чути крики сорока дівчат, яких московіти ґвалтували в саду» Ці факти зафіксовані в давніх хроніках періоду Лівонської війни та опричнини. В часи Івана 4го « існувала, діяла, розросталась величезна спільнота, в якій садизм був звичайною побутовою нормою» (А.Б.).
Видатний вклад до вкорінення цинізму в «русскую (московитську) душу» вніс душевно хворий збоченець московський цар Петро Великий. Він заснував «Сумасброднєйшій, Всєшутєйшій, Всєп’янєйшій Собор», сам написав статут цього «культурно-духовного клубу» з цинічно-брутальними положеннями. Членами «Собору» була державна та релігійна еліта. «Патріархом» був сенатор Зотов, а 12 «кардиналів» та «єпископів» були наділені такими «всешутєйшімі» титулами, для яких в українській мові немає слів. Для оргій були там ще й «всєшутєйшіє матєрі-ігумєньї і архієрєйші». Широкому розголосу цієї ганьби сприяло те, що ця ватага могла ввірватись в будь-який будинок і влаштувати там оргію з насильством і збоченнями. Святе принижувалось до огидного, огидне трансформувалось у буденне, буденне відбилось в ментальності і ввійшло повноправною складовою частиною в «вєлікій русскій язик». Якщо вилучити мат, половина «россіян» оніміє, або перестане розуміти один одного (і косноязичниє в Україні теж).
Боротьба більшовиків з релігією і церквою додала до цинічного приниження жінки Божу Матір, її гроб і всіх святих. Цинізм земного масштабу було розширено на небо і в потойбіччя, - цинізм став всеохопним.
Хвилі цього бруду проникали до нас:
- через службу українців в «красной» (пізніше «совєтской») армії, де переважна більшість командирів були «істіннимі русскімі», або зрусифікованими в військових училищах представниками інших народів;
- через російських мігрантів, яких Україна притягувала своїми природними умовами та багатствами, набутими нашим працьовитим народом;
- через призначення неукраїнців на керівні державні та господарські посади в Україні.
В часи українського опору, добре навчені місцевого діалекту московські шпигуни та спецгрупи НКВД для терору населення під виглядом УПА проколювались на матерщині, яка виривалась у них мимоволі навіть в простих випадках: спіткнувся - мат, зачепився - мат, озвірів - мат, здивувався - мат, зрадів - мат. Москаля мат вирізняв від українців так же вірно, як монгола розріз очей, чи негра чорна шкіра.
В основу ж української лайки покладено хвороби та інші неприємні для людини явища; порівняння з тваринами, а також дії, пов’язані з дефекацією.
Українська лайка ніколи не застосовувалась всує, не використовувалась як мова повсякденного спілкування. Це риса нашого менталітету.
Психологи виправдовують лайку як засіб зняття наслідків стресу. І тільки в цих випадках. Докір, засудження, приниження, жалоба, розчарування, біль, страх та інше - дають привід для лайки. І для кожного випадку в українців була своя лайка та специфічна інтонація: «чума болотяна», «зараза», «трясця (холера) забирай», «іди в болото», «свиня», «собача душа», «сцикун нещасний», «щоб ти всрався», «іди в сраку» та інші комбінації, залежно від фантазії. Згадувати в лайці нечисту силу вважалось богохульством, особливо в домі. Хоча «чортова зараза» - допускалось, а «чорт забирай», «іди до чорта» - засуджувалось, інколи категорично - могли і з хати виставити.
Та найстрашнішими були прокльони які, як правило, застосовувались до ворогів. Але інколи могли застосовуватись і між своїми, започатковуючи, або обтяжуючи і поглиблюючи ворожнечу.
Класичним зразком найтяжчої української лайки є «Лист запорожців турецькому султану».
В принципі, будь-яка лайка принижує перш за все того, хто її застосовує. Принижує того кого лають і всіх хто змушений чути лайку.
Але «русскій мат» взагалі перетворює людину на тварюку. Брудну тварюку. Нехай це тавро носять вороги України. ЦЕ НЕ НАШЕ. МИ ІНШІ.
Але коли мат використовує українець? Цей різновид лайки походить від дій, які «…просто виходять за межі розуміння психічно нормальної людини» - пише в згадуваній цитаті А.Буровський. Це означає, що той, хто матюкається, несвідомо знущається над пам’яттю закатованих гвалтуванням дівчат і жінок.
Коли б воскресли наші герої, вони не відрізнили б таких українців від ворогів. І коли б хтось наважився їм пояснити, що це в нас стало нормою - це їх би не зупинило. Бо перенести в рідну мову найгіршу частину окупаційного «язика» - це втратити українську душу. Українець - це не графа в паспорті. Це - суть, це - душа. І коли діти писклявими голосами спілкуються між собою матерним «язиком» - це жахливо. Жахливо до відчаю.
Таке самоприниження молоді - наша ганьба.
МИ - ІНШІ.
Ми інші, ніж ми теперішні.

*****
Як люблю тебе я, Рідна мово,
За твою пісенність, щирість і красу!
І твоє глибоке, чисте Слово
Незасміченим крізь роки пронесу.
Лиш в тобі я душу заспокою,
Коли тяжко втомлюся життям,
Рани серця ніжністю загоїш
І даси високе напуття.
Будь же нам Зорею, Рідна Мово,
Джерелом любові і краси.
Променися вічно мудрим Словом,
Людськість в наших душах воскреси!

Вірш – Алла Степаненко
LELEKANEWS м.Павлоград для LELEKASAMARA м.Новомосковськ


середа, 13 лютого 2013 р.

Він та Вона


В нього вистачило глузду її покохати,
Твоє обличчя з діаманту, а очі ніби смарагди”,
Він говорив їй, але вона все мовчала,
Бо по Українські не бельмеса, але його теж кохала…
Час все біжить як вода: в годинах хвилини,
Вона бачить в ньому чоловіка, а він в ній бачить дружину…
Цей хлопець не мав батьків, та ріс в дитбудинку,
Його вчили, що його мати – це вся Україна,
А батько помер бо не хотів стояти на колінах!
Але сталося так, що його мила схотіла,
Познайомити його, з її батьками,
Бо вони приїхали з Росії, щоб тут погостювати,
А разом з тим можна там і весілля погуляти…
Хлопець одягнув костюм, та гарно причесався,
Купив квіти та пішов знайомитись з батьками,
Гарна розмова пішла, він щось доводити взявся,
А батько нареченої побачив в ньому сина, якого не бачив роками…
І спросив, в нього батько: “Ты помнишь свою маму, иль отца?”,
А йому син відповів: “Моя рідна ненька Україна,
а батько помер бо не хотів перед канапами стояти на колінах!”
Батько диву дався, і прошепотів: “Я твой отец, ты мой сынок родимый,
забудь всё, что говорили тебе эти злые силы, пойди,
обними меня и маму и свою, и свою сестру родную! ”,
Син з дивом на обличчі тільки посміхнувся і сказав:
Я вам не вірю, в мене одна мати – я син України,
А моя ніби то сестра – моя дружина, це все моє, степи-озера,
Деревина з якої зроблені ваші меблі, а якщо мої люди злі сили,
То це лише тому що Україна побудована на пеклі!”,
Батько у відповідь сказав: ”Все твои слова пусты! Как так можно говорить?!
Наши деды лили кровь хохлов, сейчас нам суждено её пролить!
Украина как была в цепях, так и будет быть! ”, Отец громко засмеялся,
И сказал: “Тебе выбирать! Пойти к своей семье, иль дальше воображать…”,
Хлопець не витримав, вхопив ножа зі столу, і встромив в серце своєму батькові,
А потім й матері, дівчина кричала, та в істериці плакала… І голосно воліла:
Що він псих, нехай до тла згорить його Україна! ”, вона хотіла подзвонити в швидку,
Він їй не дав, підійшов до неї, і пошепотів: “Пробач мене мила, за те що я тебе кохав!”
Поцілував її в останнє, та закривавлений ніж знову взяв, і встромив в неї, цей шмат
Заліза – в останню секунду їй сказав: “Мила як я тебе кохав... Але я не міг просто так стояти –
Мою рідну неньку, яка мене породила вони ще будуть ображати?! ”, його сестра ледве-ледве,
Але змогла сказати: “Ты не чего не изменишь, в тебе кровь Россияна…”, а юнак взяв ніж,
Та зробив з собою теж саме… І на останок, тихо прошепотів:
Мамо пробачте – нехай моя кров омиє ваші рани…”

Кохання було міцне – залишились крихти…
Їх кров на підлозі – як ягоди калини…
Вони мріяли про дітей, ніби він чоловік, а вона дружина…
Але всіх повбивав божевільний – Син України…


Син України(16 років)

вівторок, 12 лютого 2013 р.

Зберегти свою ідентичність


«Україно! Ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права»
В. Симоненко.

Вже не одне століття йде змагання за володіння землями України. Особливо жорстокими були ці змагання в XX столітті, в результаті чого чисельність українців скоротилася майже наполовину – з 80 млн. до 45 млн. Причому найбільші втрати українці понесли в змаганнях з північним сусідом, і, на жаль, ми втрачаємо людей в XXI столітті, але вже в іншій площині – в духовній. Чому так сталося? Невже українці такі вже зовсім відсталі і не войовничі? А як же тоді Запорозька Січ, перед якою тремтіла могутня Османська Імперія? Чому захланна ординська московщина почала підкорювати сусідні народи і перетворилася на могутню Імперію? Та тому, що Москва взяла на озброєння візантійську підступність і азійську жорстокість. Це з тих часів пішло прислів’я: «Москва сльозам не вірить».
Ординська Москва взяла на озброєння візантійське православ’я, прикриваючись яким вона пішла в наступ на Україну. Пам’ятаєте, як брав Запорозьку Січ наймит Катерини генерал Текелій. В червні 1775 року, після підписання мирної угоди з Туреччиною, генерал Текелій повертався з військом з Криму. Він отримав наказ Катерини II про знищення Запорозької Січі, це в подяку за вірну службу запорожців в російсько-турецькій війні протягом шести років, і коли більшість запорожців ще не встигла повернутися на Січ. На Січі тоді знаходилося близько трьох тисяч запорожців, а оточило Січ стотисячне військо. Запорожці і подумати не могли, що за вірну службу Катерині вони потраплять в немилість, побачивши, що вони оточені з усіх сторін, почали радитися. Кошовий отаман Калнишевський, на чолі зі старшиною, після довгої наради, вирішили не робити спротиву і почали вмовляти козаків здатися на царську ласку, не «проливати християнської крові», а січовий архімандрит Володимир Сокальський вийшов перед запорожцями з іконою і почав вмовляти не піднімати руку проти «православних братів». Молоді запорожці не послухалися «святого отця» і вирішили потаємними протоками в плавнях тікати на човнах. Всі, хто склав зброю і став на коліна перед царським військом, були знищені, а козацька старшина взята в полон. Про подальший страдницький шлях кошового Калнишевського всі знають з підручників історії. На цьому прикладі ми бачимо жорстоку підступність Російської Імперії.
З часів церковної реформи Петра I московська церква перетворилася на передовий загін в справі завоювань нових земель, такою вона є і в сучасну пору. Новітній наступ на своїх сусідів, тільки вже під гаслом «Рускава міра», очолює «воїнство в рясах». А під якими гаслами більшовики на чолі з Леніним захоплювали владу? «Свобода», «Братерство», «Демократія», «Заводи і фабрики – робітникам», «Землю – селянам», «Автономія всім народам, які потрапили в царську кабалу». І чим все закінчилося – ріками крові і мільйонами знищених людей. В Україні «вожді» Центральної Ради розпустили по домівках мільйонну армію, бо «чого боятися демократичної Росії» (слова В. Винниченка), тим самим віддавши українців на страждання і мільйонні жертви.
Наші вороги завжди діяли підступно, знищуючи в першу чергу, за визначенням Д. Донцова, «кращих людей» – провідну верству, мозок нації. Ми пам’ятаємо «розстріляне відродження» - це коли винищували українську інтелігенцію, письменників, вчених, вчителів, просто грамотних людей; голодомори, війну 1941-1945 років, яка вогняним молохом пройшлася по нашій землі. Вже в повоєнний час почали активно створювати нову спільноту «совецкій народ». Для цього попридумували так звані «комсомольскіє стройкі», куди зганяли молодь з усього Радянського Союзу. Як хвилювалася студентська молодь після закінчення ВУЗів в Україні і в інших радянських республіках, бо майже всіх направляли далеко від домівок освоювати «нєоб’ятниє простори» Радянського Союзу, натомість в Україну присилали чужорідний елемент, який тепер складає промосковську «п’яту колону». Ще один хитрий спосіб збирання кращих «мізків» з усього Союзу – це так звані «Олімпіади» з математики, фізики, хімії та інших предметів. Переможців негайно забирали до Москви і Ленінграда. Таким чином обкрадали всі народи Радянського союзу. Так само робили і з творчою молоддю – всі найкращі співаки, музиканти, актори збиралися у Московію. А в кого виявляли «націоналістичні прояви», тих знищували: В. Івасюк, В. Стус, В. Симоненко, А. Горська.
Україна в 1991 році здобула Незалежність без «крові і жертв», чим так люблять вихвалятися доморощені демократи, а те, що за незалежну Україну полягли мільйони наших попередників, сором’язливо замовчують. Україна здобула Незалежність не маючи своєї повноцінної еліти, тому ми, маючи в 1991 році кращі умови ніж наші сусіди, опинилися далеко позаду тієї ж самої Польщі і Прибалтики. А все через «національну еліту», яка дісталася нам від Радянського Союзу. Саме вона пішла на змову з партноменклатурою під девізом «лішь би не било войни», це на їхній совісті той стан, в якому опинилася зараз Україна. Зараз ситуація настільки загрозлива, що постає питання збереження нашої ідентичності. І в цій складній ситуації, якщо хочемо зберегти себе як самодостатню націю, ми повинні діяти згуртовано, принципово, не поступаючись ні на йоту ні в чому, що стосується української ідентичності. І тут головною нашою зброєю є українське Слово, бо багато ще патріотів України не усвідомили цієї прописної істини. Мова – була, є і буде! – першим і останнім бастіоном українського відродження. З Мови все починається, людина народжується, і хоч вона ще не вміє розмовляти, вона сприймає оточуючий світ саме через Мову. Якщо до неї будуть звертатися вишуканою, добірною Мовою, яка несе в собі генетичний Код Нації, то така дитина виросте справжньою Людиною, налаштованою на Творчість, в самому широкому розумінні цього слова. І навпаки, якщо дитина ще в утробі матері чує малограмотну, зіпсовану матюками, говірку, не повертається язик назвати це мовою, така дитина вже народжується хворобливою і що з неї виросте нікому невідомо, але точно, що нічого путнього.
Якщо XX століття стало ареною битви тоталітарних, агресивних ідеологій, то XXI століття стає полем боротьби релігій і культур. Від того, чиє потужне «вірую» і «хочу» переможе, залежатиме доля України. І тут відкриваються широкі можливості для молоді, їм потрібна новітня ідеологія і право на цю безоглядну дію, а дія навіть одиниць покличе до життя потужну структуру. Постане нова сила, яка викине «п’яту колону» з України. І така Сила вже народжується. Як весною при розтаванні снігу з маленьких струмочків утворюється повінь, яка змиває все на своєму шляху, так і в Україні вже повсюдно утворюються стихійно громадські об'єднання, яким не байдужа майбутня доля українського народу. Вони неодмінно зіллються в потужний РУХ, який нарешті утвердить Українську Владу.
Микола Заремба, м. Павлоград



понеділок, 11 лютого 2013 р.

Допит ( виклик по повістці)

1. У двері кабінету слідчого входите впевнено, в душі у вас не
повинно бути місця відчуттю провини. Знайте: слідчий нічим не краще і
не вище вас, в тому числі і в сенсі чистоти перед законом.
2. Пам'ятайте, в цьому будинку у вас друзів немає.

3. Ні в якому разі ніколи не вірте слідчому. Ніколи не
погоджуйтеся на його пропозиції - будь-які.
4. Коли вам скажуть, навіщо вас викликали, і попередять про
відповідальність, вимагайте роз'яснення своїх прав. Не вірте
слідчому на слово, вимагайте пред'явлення вам текстів КК, КПК всіх
статей, зазначених у бланках, які вам дають підписати.
5. Ніколи нічого не підписуйте, не прочитавши. Якщо прочитали і не
згодні з прочитаним - не підписуйте, поки не будуть внесені
виправлення, хоча вас всіляко переконуватимуть в протилежному, погрожуватимуть, але не погоджуйтесь поки текст не виправлять. Будьте уважні, мусора часто люблять подати текст, який розуміється двояко – не підписуйте такого, вимагайте, щоб в протоколі все було чітко і ясно написано.
6. На всі питання відповідайте односкладово: так, ні. Ні в якому разі
не пускайтесь в розлогі пояснення, не приводьте доповнень,
пояснень, описів подій. У разі яких би то не було сумнівів
говорите: "Важко відповісти".

За поради в пунктах 4-6 вас з вірогідністю 99% будуть бити, ображати, погрожуватимуть накиданням терміну і тому подібне, але ні в якому випадку не погоджуйтесь на їхні умови, притримуйтесь позиції, яку ви зайняли з самого початку. Попередьте, що у вас проблеми із здоров’ям (навіть якщо у вас їх немає), головні болі(вони люблять бити по голові), а краще мати в кишені ліки від серця тощо , що може врятувати вас від сильного побиття.
В цьому також є і позитив, при доставці вас і в ІТТ буде огляд вашого тіла, тому одразу зніміть побої, якщо ж вони відмовляються, наполягайте на своєму та пишіть скарги.
Не забудьте написати скаргу в прокуратуру про побиття та обов’язково «похваліться» синцями судді. Не потрібно цього соромитися, використовуйте всі можливі методи для боротьби зі системою.

7. Пам'ятайте: все, що буде сказано вами, може бути і, скоріше
всього, буде використано проти вас - і це не порожня фраза. Частіше
всього в звинуваченні слідчий опирається на свідчення саме першого
допиту.
8. Пам'ятайте: у 99 випадках із 100 звинуваченням для слідства і
підставою для обвинувального вироку суду служать свідчення самого
обвинуваченого.
9. Будьте готові до того, що з першого допиту ви вийдете НЕ
свідком, а підозрюваним, і не додому, а в ізолятор тимчасового
тримання (ІТТ). Але не лякайтеся цього.
10. Завжди майте на увазі, що слідчий зовсім не розумніший за вас і не
професійніший у справі ведення допитів і слідства взагалі.
11. Якщо слідчий нервує або починає на вас кричати і
лякати вас - це вірна ознака того, що нічого у нього на вас немає.
12. При першому крику і перших погрозах відразу ж припиняйте давати
свідчення і не відновлюйте їх до принесення вам вибачень. Якщо і
після цього на вас накричали (або образили будь-яким іншим чином) -
замовкає назавжди для цього слідчого.
13. Якщо ви відчуваєте, що відповідь на питання буде проти вас, -
не відповідайте. На це у вас є законне право, дане
Конституцією: нікого не можна примушувати свідчити проти себе.
14. Не бійтеся слідчого. Ніколи. Не бійтеся ні розсердити
його, ні образити: пам'ятайте, що ніяких добрих почуттів до вас він не
живить, і доля ваша залежить не від ставлення до вас слідчого.
15. Якщо вам будуть натякати або пропонувати прямо відкупитися -
не погоджуйтеся ніколи: по-перше, це може бути провокацією (що
малоймовірно, в переважній більшості випадків слідчі
дійсно хочуть одержати хабар), по-друге, тим самим ви
визнаєте свою провину і тепер слідство зможе "втопити" вас в будь-який
момент.
16. Якщо вас затримують (тобто беруть під варту),
негайно вимагайте адвоката і телефонний дзвінок друзям, родичам.

Право підозрюваного відмовитися від захисника часто використовують слідчі, тому не підписуйте протокол, в якому зафіксовано таку відмову.
(вони брехатимуть, що це така процедура, причому там буде написано «..відмовляюсь на час досудового слідства..», казатимуть, що це так потрібно, всі такий протокол підписують).

Допит( після затримання)

1. На допит погоджуйтеся тільки у присутності вашого адвоката.
Це передбачено законом (не погоджуйтесь на державного адвоката, лише на того, що найняли рідні або друзі).
2. Не забувайте, що ви не зобов'язані свідчити проти себе
самого.
Конституція України:
Стаття 63. Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.

3. Вимагайте дотримання всіх процесуальних норм. Дрібниць у цій
справі немає.
4. Не вірте слідчому ні в чому: в 99 випадках з 100 він
блефує. Не поспішайте вірити в те, що друзі вас здали, але й не
відкидайте цей варіант , будьте до нього готові ( в унсовців такого ніколи не було).
5. Ваші союзники - час, відповідь "Не пам'ятаю", віра в сім'ю та побратимів.
6. Перевіряйте точність всіх записів в протоколі допиту,
заповнення всіх граф, в тому числі часу і дати допиту.

Боржник? То будеш ним!

Сьогодні вперше, замислився над тим , що ж зроблено в продовж двох місяців косметичного ремонту нашого під’їзду. Адже жодного разу, проходячи 5 поверхів до своєї квартири, я не звертав уваги на головне.
Прояснення та прозріння мешканців під’їзду розпочалися з моменту розсіювання тютюнового смогу – на кожному поверсі висіло оголошення про заборгованість за комунальні послуги включаючи виконані ремонтні роботи. Із задоволенням показав би Вам ті повідомлення, але на жаль вони не збереглись (можливо навіть, що ті ж робітники й знищили докази злочину, якщо можна так сказати).
Повідомлення були у вигляді таблиць в яких вказано № квартири та суму заборгованості. Боргів не було зовсім, приблизно в 10-15 квартирах, інші ж мали від 300 грн. й більше. Запам’яталась мені лише одна, (квартира) котра мала щонайменше 4.5 тис. гривень (мабуть ніхто не жив або з’являлися дуже рідко , тому не виплачували грошей зовсім). Загальний борг під’їзду становив приблизно 15 тисяч гривень.
В розмові з бабусями-сусідками, що прожили в цьому будинку все своє життя для себе з’ясував – понад 30 років ремонту жодного разу не робили.
Ми виплачуємо (я б навіть сказав, що віддаємо) гроші в КомЕнерго для того , щоб у багатоповерхових будинках було затишно, тепло, завжди мали світло та бачили навколо чистоту й комфорт (як це ми бачимо в інших країнах). Натомість, ми отримуємо неякісні комунальні послуги та ремонти з інтервалом у 30 років.
Більшість людей, котрі живуть тут, зрозуміли, що викидають гроші «на вітер» та вирішили не виплачувати кошти. Звичайно, ці бездушні селюки (як то кажуть вороги), що працюють в компанії, побачили це та одразу почали виправляти ситуацію, щоб не загубити з кишені більше грошей аніж вони витратять на ремонт під’їзду.
Погано, що майже всі мешканці будинку не зрозуміли цього (що за ті гроші, котрі КомЕнерго отримували 30 років, можна збудувати новий будинок та видати кожному по квартирі) та відновили виплати коштів компанії, тим самим погоджуючись з системою шахрайства і обманюючи в першу чергу самих себе. Люди, не обманюйте самих себе та не дозволяйте наживатися їм (Селюкам з набитим черевом) зі своїх власних кишень. Перед тим як віддавати гроші потрібно напевно знати за ЩО???
Порада для КомЕнерго: на майбутнє, перед тим як виставляти рахунки про заборгованість, узгоджуйте кошторис ремонтних робіт та послуг з кожним окремо потенційним майбутнім «боржником»…

Дмитро Черненко (16 років)


неділя, 10 лютого 2013 р.

Багряний, Новомосковські патріоти та СССР

Я один із тих сотень тисяч людей-українців, що не хочуть повертатися додому, під большевизм, дивуючи тим цілий світ.
Я є українець, робітник з походження, маю 35 років, урожений на Полтавщині, зараз живу без сталого житла, в вічній нужді, никаючи, як бездомний пес по Европі утікаючи перед репатріяційними комісіями з СССР, хочуть повернути мене на "родіну".
Я не хочу повертатись на ту "родіну". Нас сотні тисяч тих, що не хочуть повертати. Нас беруть з застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, ми воліємо вмерти тут на чужині, але не вертатись на ту "родіну". Я беру це слово в лапки, як слово ненависне для нас страшним змістом, як слово чуже, з таким не зрівняним цинізмом навязуване нам совєтською пропагандою. Більшовики зробили для 100 національностей єдину "совєтську родіну" і навязують її силою цю страшну "тюрму народів", іменовану СССР.
Вони її величають "родіна" і ганяються за нами по цілому світу, щоб на аркані потягти нас назад на ту "родіну". При одній думці, що вони таки спіймають й повернуть, в мене сивілі волосся і вожу з собою дозу ціаністого калія, як останній засіб самозахисту перед сталінським соціялізмом, перед тою "родіною".
Для європейців і для громадян всіх частин світу /крім СССР/ дивно й не зрозуміло, як то може людина утікати від своєї вітчизни і не хотіти пвертатись до неї? То мабуть великі злочинці, що бояться кари за великі гріхи перед своєю вітчизною?
Мабуть тому до нас ставляться з такою ворожістю.
Дійсно, тут є чому дивуватися для тих, для кого слово Вітчизна наповнене святим змістом. Що може бути милішого за Вітчизну, за ту землю, де родився і ходив по ній дитячими ногами, де лежать кости предків, де могила матері.
Для нас слово Вітчизна теж наповнене святим змістом, і може більше як будь для кого іншого. Але не сталінська "родіна". Мені моя Вітчизна сниться щоночі. Вітчизна моя, Україна, одна з "рівноправних" республік в федерації, іменованій СССР. Я не тільки не є злочинцем супроти своєї Вітчизни, а, навпаки, я висидів за неї третину свого життя по совєтських тюрмах і концентратах ще до війни.
Вона мені сниться щоночі, і всеж я не хочу нині повертатись до неї.
Чому?
Бо там більшовизм.


Іван Багряний


В місті Новомосковську, патріоти висловлюють свою позицію стосовно СССРу таким чином :








субота, 9 лютого 2013 р.

Український дисидент Василь Макух

Якщо в звичайного перехожого запитати “Хто такий Василь Макух?” то відповідь буде “ Я не знаю”.
Для того щоб змінити це, пропоную прочитати цей матеріал.


П’ятого листопада 1968 року, коли радянська країна готувалася до відзначення найбільшого більшовицького свята — чергової річниці Жовтневої революції, на Хрещатику біля будинку №27 серед білого дня впав, охоплений полум’ям, Василь Макух. Він устиг вигукнути: «Геть окупантів з України!». А коли з опіками був госпіталізований, від лікування відмовився.

Віддав життя за любов

...У далекому 1968 році від будинку № 8 по вулиці Городецького у Львові на потяг до Києва Василя проводжали троє — господиня квартири, де винаймала помешкання його племінниця Ярослава, сама Ярослава (Осмиловська) і його друг Григорій Ментух. Василь їхав у свою останню подорож. У камері схову на вокзалі на нього чекала банка з бензином. Про те, що це останні години життя Василя, знав Григорій Ментух. Спитав: «Навіщо тобі така жахлива смерть? Ти ще молодий, сильний. Залишишся живим — багато чого доброго зробиш!». Василь у відповідь світло посміхнувся: «Ти не розумієш мене. Я йду на це з радістю».

За що віддав своє життя Василь Макух? «За любов», — вважає Віктор Тупілко, фундатор громадської організації «Чорнобиль–допомога» та ініціатор створення фільму. Все його життя — самовіддана, безкорисна любов до України й українців. Василь не переймався проблемами інформаційної, територіальної спорідненості, етнічності, ідентичності... Він ясно й чітко бачив велику різницю між місцевим населенням і зайдами. Він бачив, що українці і зайди не тільки відмінні, вони — антиподи. Можливо, якби пришельці поводилися скромніше і культурніше, то Василь iз постійним прагненням до вдосконалення в своєму націоналізмі–любові до свого народу прийняв би позицію конвергентності. Але повсюди в Україні насаджувалися безбожність, пияцтво і нехлюйство. Це все вело до занепаду.

У кожного своя любов. Те, що справжня любов буває без причин, визнають усі. Коли дійсно люблять, то люблять не за щось. Коли сильно люблять, то схильні до жертовного вчинку. Любити і бути. Так, саме любов усе пояснює в житті Василя Макуха. Так любити можуть справжні чоловіки. Вогонь любові до України і українців постійно палав у серці Василя, допоки Василь дійсно не згорів. Недарма вдова Василя, пані Лідія, говорила: «Василь знав, що загине. Він мені про це неодноразово говорив». Його любов хоч і була самовідданою, та не сліпою. Він вірив, що його вчинок схвилює, підніме багатьох. Що завдяки цьому вчинку на зміну одному, що вибув, прийдуть маси. Тільки на це була спрямована його жертовність.
«Я нiколи не здамся»

«Я ніколи не здамся!» — це слова Василя задовго до смерті. Це програма його життя. Один відомий російський українофоб, побувши в таборах разом з українськими націоналістами, вимушено визнав: «Українці ніколи не визнають, що ми такі, як і вони. Нам залишається тільки одне: дати їм спокій і піти з їхньої землі. Тоді Україна відразу знову стане цивілізованою країною».

Василь вірив у свій народ. Бачив повну знекровленість України й українців. Він віддав себе в жертву, щоб бути каталізатором рушійної провідної сили. Він знав, що українці ніколи не визнають свого споконвічного ворога ані братом, ані сватом, ані другом чи союзником. «Союз нерушимий» насправді означав для України й українців — «смерть неминучу», то краще загинути у боротьбі, аніж у кайданах. Заради перемоги, заради життя прийдешніх поколінь, за вільну Україну загинув у боротьбі Василь Макух. Це був найвищий духовний і емоційний прояв любові до нас. Він пожертвував не тільки собою, він прирік на жахливу трагічну долю свою родину: дружину, двох неповнолітніх дітей, сестру... Все, все без останку віддав...




...його боротьба закінчилася...а наша тільки почалася...Ми намагатимемося бути гідними послідовниками.


ОСТАННІЙ БІЙ ХОЛОДНОЯРСЬКИХ ГЕРОЇВ

ВАЖЛИВО .СЬОГОДНІ ВАЖЛИЙ ДЕНЬ,ПРО ЯКИЙ МАЛО ХТО ЗНАВ. ІСТОРІЯ ХОЛОДНОГО ЯРУ.

9 лютого 1923 року отамани Холодного Яру, котрі каралися в камері смертників Лук'янівської в'язниці, разом зі своїми побратимами підняли повстання проти чекістської сволоти. Найвищою доблестю холодноярці вважали смерть у бою за Україну і тому навіть там, у неволі, зуміли потвердити честь лицарів лісу. Відтоді минуло 90 років. ОСТАННІЙ БІЙ ХОЛОДНОЯРСЬКИХ ГЕРОЇВ
9 лютого 1923 р. в Лук’янівській в’язниці м. Києва повстали ув’язнені козаки та отамани Холодного Яру... Про передісторію їхнього арешту та останній їхній бій і хочу розповісти.

Влітку 1922-го чекісти провели блискучу операцію, скеровану на остаточне знищення української партизанки. Задум був “простий”: очолити повстанство лісостепової зони України, “дисциплінувати” козаків, об’єднати їх, взяти на облік всі загони, їхніх отаманів, а згодом “проізвєсті учьот” кожного повстанця. По ходу агентурної роботи знищувати – “для застрашування інших” – анархічний елемент, який не хотів підлягати, а також кращих – тих, хто не піддався на чекістський гачок. Головну роль мали відіграти т. зв. командир т. зв. військ Чорноморської групи “генерального штабу полковник Гамалія” (справжнє прізвище Трохименко), та начальник штабу неіснуючої Чорноморської групи сотник Завірюха.
Трохименко (інколи Трофименко) і Терещенко-Завірюха – колишні петлюрівці. Не дивно, що партизани сприйняли Трохименка за свого, адже знали його в ті часи, коли він був учасником Визвольних змагань. Хто ж із них міг повірити, що з квітня 1921 року Петро Трохименко став “сєкрєтним сотрудніком”?!
Гортаючи сторінки справи холодноярських отаманів, наштовхнувся на накази “Гамалії” та “Завірюхи”. Написані вони надзвичайно добре: патріотично, динамічно, дисциплінуючо. Ці накази, безперечно, піднімали дух козацтва, яке, відчувши тверду руку, що “готує всеукраїнське повстання”, побачили позитивну перспективу. Трагічний парадокс: чекісти підбадьорюють повстанців на подальшу боротьбу... Але чудова патріотична риторика чекістів скерована була на остаточний розгром гайдамаччини ХХ століття.
Спершу “Гамалія” обіцяв провести всеукраїнський з’їзд отаманів, який буцімто мав вирішити питання про загальне, всеукраїнське повстання, але, як видно, не все клеїлось у чекістів, тому було вирішено провести “груповий з’їзд”.
В Наказі №10 вказані дата і місце проведення цього “групового з’їзду” – 29 вересня 1922 року у Звенигородці. Планувалося в один день обезголовити повстанців Холодного Яру, Єлисаветградщини та Півдня України. Щоб ще більше заінтригувати отаманів, в наказі №10 повідомлялось, що “на з’їзді будуть присутні генер. Гулий і нач. штабу Тютюнника полк. Ступніцький”. Андрій Гулий-Гуленко на той час вже був заарештований.
На щастя не прибули на з’їзд отамани Чорний Ворон, Ґонта (Іван Лютий-Лютенко) та деякі інші – очевидно передбачали чекістську провокацію. До речі, й чорноліський отаман Денис Гупало відчував небезпеку, говорив Ларіону Завгородньому, що “Завірюха хоче нас всіх здати”, та й інші козаки попереджали Завгороднього не їхати на той “з’їзд”, але фатальна помилка Завгороднього затягнула у пастку і його самого, і його побратимів: Мефодія Голика-Залізняка, Дениса Гупала, Тимофія Компанійця... У ніч на 29 вересня у Звенигородці вони були заарештовані і вивезені до Києва, де їх помістили у Лук’янівську в’язницю.
16 січня 1923 р. слідство у справі було закінчене. В “Заключении по делу 446/7971” ворог висловився про холодноярських отаманів Ларіона Завгороднього, Мефодія Голика-Залізняка та Дениса Гупала, як про трьох “наиболее видных рыцаря бандитизма”. Цитую цей документ: “С момента организации Сов. власти на Украине все упомянутые лица, несмотря на свое пролетарское и полупролетарское происхождение, переходят в лагерь врагов рабочих и крестьян и в течении 18, 19, 20, 21 и 22 годов ведут с Сов. властью активную вооруженную борьбу путем поднятия массовых восстаний, массовых убийств советских работников, грабежей, налетов и разрушений Советского хозяйства, железнодорожных путей и прочее.
С первого момента зарождения петлюровщины на Украине эти лица в разное время вступают в армию Петлюры, участвуют во всех боях против Советских войск и после разгрома петлюровской армии они, будучи не в состоянии вовремя улизнуть в Польшу, направляются по домам и сразу приступают к организации бандитских отрядов, с которыми и оперируют долгое время в районе Кременчугской и Николаевской губ., производя там варварские разрушения...
Перед судом Революционного трибунала стоят три наиболее видных рыцаря бандитизма и три рядовых, но не менее активных в борьбе с Советской властью, бандита: атаман Завгородний, атаман Зализняк, атаман Гупало, адъютант атамана Завгороднего – Компаниец и два их помощника Добровольский и Ткаченко. Эти три атамана, начиная с 1918 – 19 гг., имели в своем распоряжении вооруженные бандитские отряды и в течение 4-х лет оперировали в районе знаменитого Холодного Яра с прилегающими к нему Чутянскими, Черными, Мотроновскими, Нерубаевскими и Каменскими лесами, ведя беспрерывную партизанско-бандитскую борьбу с рабоче-крестьянской властью. Указанный район в силу его природных условий долгое время являлся бандитским гнездом петлюровских ставленников. Здесь оперировала масса банд, проводя свою варварскую работу, под руководством видных петлюровских деятелей.
Длительной упорной борьбой они постепенно, с громадными трудностями ликвидировались... Атаманы Завгородний, Зализняк и Гупало и их отряды, как наиболее живучие, долгое время уходили из-под удара красных частей, свили себе гнезда в упомянутых выше лесах и до последнего времени продолжали свой дикий разгул.
4 года эти рыцари лесов не давали возможности спокойно проводить советское строительство на довольно значительной части территории Украины, лишь к концу 1922 года ПП ГПУ на Правобережье... удалось удачно разработать и разгромить бандитское гнездо этих атаманов, захватить живыми наиболее ярких представителей петлюровского бандитизма.
Перечислить все случаи варварской разрушительной работы атаманов Завгороднего, Зализняка, Гупало и их ближайших помощников – Компаниец, Добровольского и Ткаченко не представляется возможным ибо сами обвиняемые при всем своем желании не могут описать налеты, грабежи и убийства и другие “подвиги” совершенные ими в течении столь длительного периода...”
2 лютого Надзвичайна сесія Київського губернського трибуналу винесла смертний вирок Ларіону Завгородньому та його побратимам: отаманам Мефодію Голику-Залізняку та Денису Гупалу, полковнику Костянтину Здобудь-Волі, козакам Олексію Добровольському, Юрію Дроботківському, Тимофію Компанійцю, Івану Ляшенку, Василю Ткаченку, члену Холодноярського повстанкому Григорію Яковенку. Засуджені до смерті були й холодноярських отаман Сергій Захаров та отаман Київщини Іван Гайовий-Грисюк.
Та холодноярські козаки не збиралися капітулювати...
9 лютого 1923 року о 8 год. 30 хв. в камері №1 Лук’янівської в’язниці м. Києва, де утримувалися чотирнадцять холодноярців, засуджених до розстрілу, під час роздачі вранішнього окропу, повстанці заволоділи револьвером охоронця і, проникнувши з камери до коридору, а звідти до канцелярії в’язниці, захопили зброю.
Українські повстанці спробували щастя в бою... Чотири години серед Києва йшов запеклий бій, який став останнім для багатьох українських героїв...
Під час бою загинуло багато повстанців, тим, кого полонили, кат українського народу Фріновскій особисто відрубав голови сокирою. Всього загинуло 38 осіб. Ось їхні прізвища: Едуард Добелас-Панок, Петро Пичкулич, Семен Жуковський, Павло Пашков, Іван Заєць, Йосип Гуменюк, Григорій Ранцев, Іван Левицький, Сергій Захаров, Федір Левицький, Сергій Татищев, Іван Мельник, Семен Данилевич, Ілля Листопад, Григорій Красниченко, Михайло Ножин, Дмитро Петренко, Григорій Певнев (Певний?), Михайло Якубовський, Микола Петриковський, Петро Погуляшенко, Григорій Калитюк-Гейша, Ларіон Завгородній, Мефодій Голик-Залізняк, Тиміш Компанієць, Олексій Добровольський, Костянтин Здобудь-Воля, Василь Цап, Микола Опока, Михайло Турок, Іван Гайовий-Грисюк, Юрко Дробатковський, Іван Ляшенко, Корній Черкас, Михайло Куниця, Денис Гупало, Григорій Олійник, Куценко.
Вічна пам’ять тим, хто не змирився і прийняв смерть у бою проти окупантів!