Загальна кількість переглядів сторінки

понеділок, 20 травня 2013 р.

Фашисти і антифашисти («Вставай Україно!» очима учасника акції)

Поки свіжі враження про «фінальну» акцію «Вставай Україно!» в Києві, вирішив їх описати не в форматі якогось надто глибокого аналізу, а просто в хронологічній послідовності. Десь приблизно днів за десять до цієї події я і мої друзі та знайомі вирішували для себе питання «Брати чи не брати участь у цій події?» Особисто в мене якихось ілюзій щодо цієї акції не виникало жодного разу. Ні тоді, коли керівники двох ВО – «Батківщини» і «Свободи» Арсеній Яценюк і Олег Тягнибок оголосили про її проведення, ні тоді, коли частиною міст України досить мляво пройшли в рамках «Вставай Україно!» низка мітингів. Ні, тим більше, коли майже всі «опозиційні діячі», включаючи й тих, хто сидить у тюрмі, почали вибачатись за «неввічливе» метання сніжок у представниць влади. Нічого в цьому сенсі не змінилось і за кілька днів до 18 травня. Кілька моїх знайомих через це не захотіли їхати в Київ. Однак, приїзд до Києва – це не стільки змога подивитись і послухати лідерів «триголової опозиції» (хіба ми їх і без цього не бачили і не чули), а ще й можливість «вживу» поспілкуватись з друзями з інших регіонів. А також можливість пошуку однодумців – тих кому Україна болить.
Була ще одна обставина – брутальна і нахабна «антифашистська» кампанія, коли людей просто зганяли на «антифашистські» мітинги, по суті – зібрання на підтримку влади і компрометацію своїх політичних опонентів. В світлі тієї інформації, яка надходила з різних регіонів України, особливо «зворушливо» (я мало не розплакався, дивлячись в телевізор) виглядав момент, коли прем'єр-міністр Микола Янович Азаров (майже чистою українською мовою) віддає наказ своєму міністру Дмитру Табачнику про заборону використовувати в політичних акціях студентів. Підтекст такої інтенсивної «антифашистської» кампанії очевидний – крім озвучування «чорного піару» на адресу Яценюка, Тягнибока і Кличка показати, що дії влади підтримують значно більше людей, ніж дії «об'єднаної опозиції». Не можу сказати, що я в захваті від того, що роблять «три богатирі» - лідери найбільших опозиційних партій, однак до Януковича і його К0 у мене відношення, як до Концентрованого Зла, яке нищить мій народ і мою державу. А тому поїздку в Київ розглядаю не як підтримку недолугої «опозиції», а протидію цьому Злу. Схожа мотивація була і в більшості моїх друзів та знайомих.

Деякі з них пробували знайти тих, хто організовано везе людей на акцію. Однак, інформація про це була практично відсутня і в пресі, і в соціальних мережах. Взагалі, інформаційна підтримка була досить погана. В Інтернеті важко було навіть знайти час початку ходи та змінений маршрут. Повна інформаційна блокада людей, які не користуються Інтернетом. Єдине видання, що чітко подало інформацію – газета «ВО «СВОБОДА». Але ж її пе6редплачують далеко не всі. Листівок не було, анонсів по радіо і телебаченню щось не було чути. Хоча стосовно радіо і телебачення можна списати на блокування з боку влади. Але ж листівки, але ж Інтернет? Тому, лише один з моїх знайомий скористався можливістю приїхати з Чернігівською «Свободою» – решта добирались «своїм ходом».
Сама поїздка в Київ (а їхав я з Житомира) пройшла досить «штатно», якщо не звертати увагу на затор при в'їзді в Київ, де довелось затриматись хвилин на 20-25 – дорожники в поті чола ремонтували дорогу. «Беркутівці» в підземному переході при виході з метро були практично першою ознакою того, що в цей день відбувається акція. Досить швидко знайшов своїх друзів і практично відразу почалась хода, ми перебували ближче до початку колони. Треба зазначити, що у друзів особливих проблем з проїздом до місця акції не було, лише в салон «маршрутки», якою їхав Леонід Тартасюк, в Житомирі, зайшов майор міліції в формі і оглянувши салон – вийшов. Та ще у Боярці, звідки добирався Віталій Падалко, зранку перекрили вулицю Білогородську (більшість маршруток на Київ іде саме цією вулицею). Привід благородний – презентація інвалідного візка нової конструкції. Думається, винахідник візка (сам інвалід) навряд чи діждався б такої гучної презентації, якби не гостра потреба влади створити дрібні капості людям, які хотіли поїхати в Київ на заключний мітинг акції «Вставай, Україно». Проте, всі дороги не перекривали, тому з невеликими проблемами доїхати було можна.



Хода проходила досить мляво – ні тобі дружнього скандування гасел, ні хоча б якогось ентузіазму на обличчях. Ні в яке порівняння не йде з подіями на Майдані 2004 року, коли обличчя людей просто світились, а натовп скандував гасла навіть в метро. На підході до Софійського майдану колона трохи розтягнулась і ми, скориставшись тим, що зліва по ходу колони було трохи вільного місця, перейшли в тінь дерев. За погану організацію в плані розповсюдження більш-менш детальної інформації про акцію я вже написав трохи вище. Ще одна недоречність – призначати початок мітингу на час, коли сонце стоїть практично в зеніті. А на вулиці ж майже літо. І не всі люди бадьоро переносять може й не серпневу спеку, але все ж – задуху. Під кінець мітингу одній жіночці стало зле – схоже, що трохи перегрілась. Але після невеликого обливання водою з пляшки вона сказала, що «все нормально» і самостійно покинула ряди мітингувальників. Взагалі, спека стала однією з причин певної млявості мітингувальників – вони не дуже дружно відгукувались на гасла, які лунали з трибун. Однак, на мою думку, більш суттєвою причиною було інше – люди хотіли б почути, як «об'єднана опозиція» збирається вирішувати ЇХ (а не свої) проблеми, а також – обіцяний план дій, зрештою – заклик до чогось більш рішучого, а не запрошення прийти і подивитись на підписаний «опозиціонерами» ще один нікому не потрібний папірець. Скільки було їх – «універсалів», «декларацій», «меморандумів», договорів… Результат – на Банковій сидить «двічі несудимий», а зграя приведених ним у владу дегенератів руйнує державу і грабує країну.

В принципі, було абсолютно передбачувано, що «бла-бла-бла» все й закінчиться, але хотілось самому побачити це дійство від початку і до кінця. Десь за місяць до «фінальної» акції в Києві, ми оцінювали кількість учасників від 35 до 70 тисяч осіб. Думаю, що цифра в 50 тисяч людей, оголошена організаторами акції є заниженою – ще тисяч десять точно можна накинути. І це – незважаючи на те, що для багатьох цей день був робочим. Люди заповнили не тільки майдан, окремі групи розмістились на прилеглих вулицях. Не думаю, однак, що це можна записати повністю в актив організаторів – дуже вже не люблять українські громадяни свою владу. І багато з них готові до дій більш рішучих, ніж споглядання, як випещені «опозиціонери» підписують чергову угоду. Затягнувся цей «підписантський» період, затягнувся… Якісь, хоча б дрібні, перемоги відсутні – навіть паркан не повалено, а «об'єднана опозиція» посміхається собі – готується до відпусток напевно.
Після закінчення мітингу вирішили трохи поспілкуватись і пішли спочатку на прилеглу вуличку, а потім – у «Пузату хату». Колись напишуть, що українська революція готувалась зовсім не в криївках, не в партійних офісах і не в пивних – асоціюватись з революційним рухом буде «Пузата хата» - не дуже дорогий заклад харчування, де можна нормально попоїсти, відпочити і поговорити про справи в будь-яку пору року. І хоча не всі заплановані зустрічі вдалося провести, поїздка виявилась досить продуктивною. Вже коли настав час роз'їжджатися з нашої столиці зателефонував Микола Заремба з Павлограда і повідомив про бійку, яка відбулася під час акції – інформація про це з'явилась у «засобах масової дезінформації». Така назва для них пасує зокрема з огляду на оголошену в деяких з них кількість учасників акції – назвали 8 тисяч, а коли став телефонувати друзям, то повідомили про «задекларовані» 20 тисяч учасників.

Повертався я також в Житомир разом з Леонідом Тартасюком, у якого 18 травня був День народження. Як виявилось, у дорозі на нього чекало відразу кілька «подарунків». На трасі Київ – Житомир на виїзді з села Небелиця ми опинились в заторі – було перекрито рух у напрямку Житомира приблизно на півгодини. Це сталось близько 21 години 30 хвилин. Перекритими виявились дві смуги в напрямку Житомира – у заторі стояв ряд фур і колона з кількох десятків автобусів. З усього було видно, що це учасники акції. Спочатку я грішним ділом подумав, що ДАІ перекрило дорогу щоб не випустити з Києва учасників «Вставай Україно!». Хоча таке пояснення і містило в собі велику долю абсурду, але хіба від нашої влади можна чекати чогось розумного? Вийшовши з маршрутки, спробував вияснити причину зупинки у пасажирів автобусів, але вони самі нічого не знали тому, що ми стояли досить далеко від початку затору. Не хотілося далеко відходити від своєї маршрутки – ловити «попутки» серед ночі в плани якось не входило. Коли ж побачив, як хтось попереду розмахує державним прапором, вирішив все ж пройти вперед і з'ясувати причину зупинки.
Виявилось, що цією причиною стала невиплата грошей, обіцяних за участь у антифашистській акції в Києві частині її учасників (колона автобусів везла саме них) представниками Партії регіонів. Така новина мене трохи розвеселила. Скоро рух відновився. Забігаючи трохи наперед, скажу, що за словами водія автобуса Київ-Нововолинськ, який проїжджав Небелицю приблизно через годину після цих подій, рух колони на той момент ще не відновився, а біля місця пригоди було багато працівників міліції. З Леонідом Тартасюком трохи обговорили цю подію. Напевно ми це робили трохи голосно – кілька пасажирів нашої маршрутки, зрозумівши по наших коментарях, що ми учасники акції «Вставай Україно!» висловились в тому сенсі, що «потрібно працювати, а не ходити по акціях». Більшість пасажирів нас однак підтримала, між пасажирами спалахнула сварка. На адресу «антифашистів» пролунали не дуже гарні оцінки. На моє запитання, чи багато їм вдалося «напрацювати» за останні два десятиліття, любителі багато працювати відповісти так і не змогли, а на їх обличчя лягли сумні тіні. Сварка відразу припинилась, коли я запропонував «вилаяти Партію регіонів і помиритись». Такий поворот подій трохи розвеселив пана Леоніда. Пізніше він назвав подію з «повстанням антифашистів» найкращим подарунком собі до Дня народження.
Але був ще й інший «подарунок». Несподівано на мій телефон надійшов дзвінок – номер був незнайомий та й голос я відразу не впізнав, хоча виявилось, що ми знаємо один одного. Телефонував Іван Дмитрович Барудій – голова правління «Товариства інвалідів праці «Павлоградвугілля». Іван Дмитрович запитав, чи знаю я, як справи у Леоніда Тартасюка. Я сказав, що той сидить на сусідньому сидінні і передав трубку. Виявилось, що вже кілька годин переполошена рідня пана Леоніда і його друзі не можуть зв'язатись з ним – зв'язок відсутній. Хоча телефон був ввімкнений. Це досить дивно – і в Леоніда Володимировича, і в мене один мобільний оператор – МТС, причому – в моєму телефоні були вставлені відразу дві МТСівські SIM-карти і обидві були активними. Не зважаючи на це, індикатор на екрані телефону пана Леоніда показував відсутність зв'язку у цій зоні. У нас виникло три версії – проблеми з проходженням радіохвиль (але обидва телефони – NOKIA, хоча й різних моделей), збій у програмному забезпеченні телефона або примусове блокування нашими «доблесними» спецслужбами (Леонід Володимирович – активний учасник шахтарських страйків в 90-х і хоча в Києві вже два роки не був, навряд чи був забутий своїми «кураторами»). Для остаточного висновку бракувало трохи статистики, але з часом все таємне стає явним.
Наслідком цієї маленької пригоди з телефоном стало швидке розповсюдження інформації про київські акції в Донбаському регіоні – у Леоніда Тартасюка широке коло знайомств і багато друзів серед колишніх шахтарів Дніпропетровської, Донецької та Луганської областей. «Антифашистський» затор на дорозі став приводом трохи поговорити про ситуацію в Україні з пасажирами маршрутки. Люди почали цікавитись нашою партійною приналежністю. Дізнавшись про те, що ми позапартійні і є учасниками громадського руху «Лелека», кілька людей попросили адресу нашого сайту. Решта шляху пройшла без якихось особливих пригод. Дзвінки друзям та Інтернет допомогли скласти остаточну картину подій 18 травня 2013 року, учасниками яких ми були.
Більш глибокий аналіз дій парламентської опозиції та сил, які декларують свою опозиційність до влади – ще попереду. Однак, вже зараз можна зробити деякі висновки. Ситуація в Україні – на грані революції, про що свідчить зокрема ситуація з «антифашистами». Вдумайтесь – люди, по суті, не побоялись вчинити кримінальний злочин за невидані за участь в акції100 гривень! І хто?!! Забиті, слухняні і мовчазні «бюджетники»! Думаю, справа тут не в грошах – люди обурені в першу чергу відношенням до себе з боку влади і тими постійними приниженнями, які їм доводиться терпіти. Чому ж нема довгоочікуваної революції? Не хочуть її ті, хто імітує бурхливу «революційну діяльність». Адже революція – справа ризикована, а їм і так непогано. Тому замість цього і пиляють паркани, б’ються у Верховній Раді, підписують «угоди», «меморандуми», «декларації» – «випускають пару в свисток». Хоча ця справа небезпечна ще більше – український «котел» перегрівся і от-от рвоне. Але цю небезпеку мало хто усвідомлює.
Микола Осіпчук

LELEKA NEWS


Немає коментарів:

Дописати коментар