Загальна кількість переглядів сторінки

пʼятниця, 12 липня 2013 р.

Врадіївка - соціальний зріз українського села

Село Врадіївка - районний центр, що розташоване на півночі Миколаївської області, раніше нічим не примітне – мало хто в Україні чув і знав про нього, несподівано стало каталізатором подій всеукраїнського масштабу. Те, що сталося у Врадіївці, я маю на увазі повстання людей проти злочинної місцевої мафії, навіть для мене стало неочікуваним. Чому «саме для мене»? Та тому, що майже все моє босоноге дитинство пройшло у Врадіївці. І за це я з вдячністю згадую своїх батьків, які кожного разу на літні канікули відправляли нас з сестрою з промислового Донбасу відпочивати на Миколаївщину, де на залізничній станції Врадіївка нас підводою зустрічав дід Ананій.
Село Врадіївка розкинулося на пагорбах, які розрізали глибокі балки, влітку утопало в вишневих садках. На відміну від Донбасу, там всі віталися один з одним, навіть якщо тебе бачили вперше і не якимось примітивним «Здрасцє», а «Добрий день» або «Добрий вечір», а у відповідь обов’язково чулося «Доброго здоров’я». Люди у Врадіївці жили привітні, щиросердні і хлібосольні і це незважаючи на те, що жили майже всі бідно і важко працювали з ранку до вечора. Хати майже у всіх селян були саманні під солом’яною стріхою, парканів ні в кого не було. За паркани слугували бузок та акація, які відділяли подвір’я від дороги. І що саме цікаве, врадіївці не знали, що таке замок на хаті. Зазвичай, коли моя баба Текля кудись ішла, то підпирала хатні двері віником і цього було достатньо, бо всі бачили, що господині вдома немає. Ще один цікавий звичай цього села: криниці у Врадіївці копали на перехресті вулиць, щоб кожен перехожий міг напитися влітку смачної прохолодної води. А вода у Врадіївських криницях напрочуд смачна.
Ввечері молодь збиралася на кутку, бо телевізорів тоді ще не було і такі кутки були розкидані по всьому селу. Співали пісень, грали в ігри, відзначали народні свята. Особливо мені запам’яталося на все життя, як весело і вигадливо відзначали свято Купала. З відстані років згадую, що тоді молодь майже не матюкалася, особливо при дівчатах, бо це вважалося поганим тоном. Скажуть: «Описує якусь казкову ідилію». Ні, не ідилія, бо я чудово пам’ятаю, що тоді існувало колгоспне рабство. Мої тітки працювали в колгоспі на буряках з шостої ранку і до шостої вечора і це при тому, що у кожної були сім’ї, діти і господарство. Тому треба було вставати затемно, подоїти корову, вигнати її в череду, нагодувати живність, приготувати їсти і встигнути на машину, яка вже о шостій ранку чекала, щоб везти дівчат на поле. В шість вечора машина привозила з роботи і мої тітки не знали за що треба хапатися, щоб переробити всі справи. Тому діти у врадіївських сім’ях змалку привчалися до роботи і все домашнє господарство лежало на їхніх плечах.
При таких важких умовах життя, а працювати доводилося дійсно тяжко, часу на читання книжок, або тих же офіційних газет не залишалося, а отже – ніколи було задумуватися над своїм важким життям. Пригадую, декілька разів мені випадало їздити з сусідським хлопчиною разом на поле, він возив підводою воду. Жінки працювали в полі під пекучим південним сонцем, замотані в хустки, тільки одні очі виглядали – пололи буряки. І не дивно, що вже в сорок років вони виглядали, як старі бабусі – обличчя були всі в зморшках, а пальці на руках від важкої праці були покручені. Що ж додавало їм сил не втрачати життєвого оптимізму? Українська пісня! На роботу їхали з піснями і з роботи теж. Народна пісня супроводжувала їх все життя. Нажаль, зараз у Врадіївці пісень не співають і це дуже серйозні симптоми вимирання українського села, бо раніше як не було важко жити, а українська пісня лунала.
Не дивно, що всі батьки хотіли для своїх дітей кращої долі, за будь-яку ціну вирвати їх з цього колгоспного «раю». Заповітною мрією було влаштувати дитину у місті, особливо після того, як колгоспникам почали видавати паспорти. Тут було закладено міну сповільненої дії для всього українського села. Міста при радянській владі, особливо великі, були потужними центрами асиміляції українців. Там створювалися всі умови, щоб людиі якомога швидше забули, що вони українці – соціальне середовище, освіта, радянська пропаганда. Коли моя двоюрідна сестра поїхала вчитися до Миколаєва, то вже через півроку вона перейшла на російську мову (суржик) і це при тому, що виросла в українській сім’ї, вчилася в українській школі (а де ж виховання в школах любові до свого рідного?). Коли я її спитав: «Ти ж українка, чому ти перейшла на російську»? Знаєте,що вона мені відповіла: «А украинский язык не красивый». І це – всього за пів року перебування в місті! Можна тільки уявити, що відбувалося з українцями в масштабах всієї України. Можна тільки гадати, що є причиною такої слабкої відпірності українців до нав’язування чужого, в порівнянні з тими ж циганами. Але основна причина, як я вже писав в попередній статті – це те, що українську матір відсікли від виховання своїх дітей, а сучасні матері не знають і не вміють виховувати дітей в національному дусі. Національну школу виховання потрібно відроджувати з нуля, як і виховання самої української матері.
Не дивно, що при такому державному підході до українського села воно швидкими темпами вимирає, а як нам відомо українське село – це наша прадавня колиска, в ньому всі віки зберігався наш генофонд. Те, що зараз роблять з українським селом – це неоголошена війна проти українців, злочин, який твориться на очах у всього «цивілізованого» світу. Врадіївка перетворилася в місце, де як писав Шевченко «неначе люди подуріли». Молодь спивається, поширена наркоманія. Найкращий будинок в селі, з колонами і левами, у циганського барона, який у відкриту займається наркобізнесом. Про це знає все село, знає міліція, знає прокурор. Землю в людей повикупляли сучасні латифундисти і повіддавали її в оренду кому завгодно – корейцям, вірменам, які знущаються з українців, виплачуючи за непосильну працю копійки, сучасні рабовласники можуть і побити людину, якщо вона щось зробить «не так». І люди мовчать, бо знають, що скаржитися немає кому – всі пов’язані: землевласники, міліція, прокуратура, суди. Врадіївський вибух став для мене абсолютно несподіваним, я не думав, що селяни на щось здатні. Виявляється – помилився. Врадіївський гнійник прорвало! Щоб розуміти причини того, що сталося, треба знати, що в селі, нехай і такому великому, як Врадіївка, один одного знають, як кажуть «з опупка». Та ж сама постраждала Ірина Крашкова мабуть бачила не один раз тих міліціонерів, а можливо з кимось із них разом вчилася в школі і тому вона й гадки не мала, що ці люди (люди?) на таке здатні. Але сучасна система корупції в Україні витворила потвору у вигляді симбіозу: місцева влада, міліція, прокуратура, суди і кримінальні структури, які полізли у ту ж владу. Те, що зараз випливає на білий світ після заворушень у Врадіївці, говорить про повну безкарність місцевої мафії, до цього дня їм все сходило з рук. Про те, що сталося у Врадіївці в 2011 році я чув від родичів. Молоду дівчину зґвалтували в центральному парку і вбили. Потім знайшли аж одинадцять підозрюваних, які взяли всю вину на себе. Двоє з них повісилися в СІЗО, а одного швидше за все вбили у райвідділі міліції. Тепер зрозуміло, хто це зробив. Випадок з Іриною Крашковою став останньою краплею – до людей нарешті дійшло, що завтра це можуть зробити з їхніми дітьми і вони повстали.
Врадіївські події висвітлили, як рентгеном, наскільки корумпована, мафіозна і прогнила влада, як на місцях так і в центрі. Міліція перетворилася в каральну структуру на службі у владної банди, в якій українських хлопців перетворюють в нелюдів, для яких що побити, що вбити людину нічого не варто. Безкарність породжує вседозволеність. І тому стали можливими такі дикі випадки, як у Врадіївці, яка висвітлила те, що відбувається по всій Україні. Прості селяни показали приклад всій Україні, як треба протистояти цій антинародній владі і це для неї є останній попереджувальний дзвоник.
Врадіївка нагадала нам, що ми люди, а у кожної людини має бути гідність, честь і достоїнство, які маємо захищати.
Микола Заремба, м. Павлоград


LELEKA NEWS

Немає коментарів:

Дописати коментар