(жити чи не жити в Україні?)
Тут треба сказати, що таке поняття, як міграція, з’явилося не сьогодні і не вчора. Ще з незапам’ятних часів в давнину мігрували в основному кочові народи, які займалися скотарством. За літній сезон вони проходили величезні території, шукаючи найбільш сприятливі пасовища. Інколи вони заходили на чужу територію і тоді виникали збройні сутички. Зовсім інша ситуація з нашими пращурами, які ще за сім тисяч років до нової доби вже займалися землеробством, тобто були осілими. Тут не все так просто – первісне землеробство було примітивним і земля від зернових культур швидко виснажувалася, треба було переходити на цілинні землі, але й їх, при тій густоті населення, на всіх не вистачало. Тому жерці періодично, раз в 10-15 років, обирали молодих, але вже досвідчених, ватажків, а ті вели людей в пошуках нових земель. Таким чином людність з території сучасної України розселилася на величезній території – від Атлантичного океану до Тихого. Вони несли з собою мову, культуру і традиції. Зараз ми можемо бачити сотні праукраїнських назв, які збереглися на євразійському континенті, на означення місцевостей, гідронімів і населених пунктів. Так, з часом, всі території були заселені і означилися кордони держав. Нову територію тепер можна було тільки завоювати. Майже всі війни в історії людства велися за нові території, а з початком нової доби – і на релігійному ґрунті.
В XX ст. на величезній території, під назвою СССР, більшовики започаткували експеримент по виведенню нової людини – гомо совєтікус. Для цього почали змішувати між собою народи, які тоді проживали в СССР. Для цієї мети використовували армію, комсомольські «стройки», направлення молодих спеціалістів після ВУЗу подалі від домівки. Весь цей людський «матеріал», як у великому казані, перемішувався здоровенною «ложкою». Наслідки цього «варева» в Україні ми відчуваємо по сьогоднішній день. Але питання ідентичності зараз стоїть дуже гостро не тільки перед Україною, а й перед цілим світом. Глобалізація не бажає залишати місце в майбутньому людської цивілізації націям. Ми бачимо, як на наших очах руйнуються європейські нації з величною прадавньою історією, з усталеними традиціями і віковічними прагненнями до волі. Свого часу були відкриті кордони Європи і тисячі біженців з Азії і Африки заполонили Європу. Зараз, наприклад, в містах Франції існують цілі арабські квартали, куди французи бояться навіть заходити. Там зазвичай не діють ніякі закони. Але й це ще – півбіди.
Пропаганда розпусти у ЗМІ, розповсюдження наркотиків і алкоголю, порнографія, наступ на інститут сім’ї – характерні особливості сучасної Європи. Я з великою тривогою почув інформацію по українському радіо, що у Франції запроваджено ювенальну юстицію, на підставі якої батьки втрачають право на виховання своїх дітей. Введено спеціальну телефонну лінію, куди кожна дитина може поскаржитися на своїх батьків. Дві скарги – і дитину забирають з сім’ї. На 2011 рік було вилучено з французьких сімей (вдумайтеся в цифру!) півтора мільйона дітей. А ще, під приводом захисту прав людини, на законодавчому рівні дозволяються одностатеві шлюби. Тому й не дивно, що приріст населення в європейських країнах відбувається значною мірою за рахунок вихідців з Азії та Африки – вони менше піддаються глобалізаційним процесам.
Повернемося до питання: «Жити чи не жити в Україні?». На жаль і в цій передачі, і в багатьох інших невірно розставляються акценти – що таке, взагалі, для кожної людини Батьківщина? Кожна людина є тільки ланкою в довгому ланцюгу, як писав Шевченко «мертвих, живих і ненароджених», – я маю на увазі духовну спорідненість багатьох поколінь. Так само і земля, на якій проживають ці покоління людей є живим організмом з своєю енергетикою і генетичним кодом. По-суті, протягом тисячоліть на території України творився єдиний біосферний організм. Виїжджаючи далеко за межі України, людина обриває цей ланцюг, обриває духовну сув’язь поколінь, фактично вона втрачає духовну підтримку всіх попередніх поколінь, втрачає все те, що напрацьовувалось багатьма поколіннями наших пращурів. На новому чужому місці людина відчуває себе дискомфортно, без духовної підтримки попередніх поколінь аура людини стає беззахисною. Недарма в давнину казали, що і дим Вітчизни є солодким, а згадайте легенду про Євшан – зілля, коли людину ще зовсім малою забрали на чужину і все, що вона запам’ятала – це запах Євшану. Варто було йому тільки понюхати цю траву, яку принесли з його рідної землі, як він все згадав і повернувся на землю своїх предків. Повчальна легенда.
А Ірена Карпа – молодець! Хоч і жила якийсь час в Америці, вийшла там заміж, народила дітей, але зуміла повернутися в Україну. Як вона сказала, у них в сім’ї існує культ української мови і навіть чоловік-американець її вивчив. А от, хто розчарував, так це наш уславлений тенор – Володимир Гришко, який вийшов на зв’язок зі студією по скайпу і заявив, що він виїжджає на постійне проживання в Америку. Блюзнірською бравадою виглядали його слова: «Але я українець, я Гришко і завжди буду пам’ятати про це». Замість того, щоб у важкі часи, які зараз переживає Україна, встати на захист української мови, пісні і культури, пан Гришко тікає з «корабля». Гідний показує приклад іншим українцям. Про таких в народі кажуть – «перекотиполе».
Микола Заремба, м. Павлоград
LELEKA NEWS
Немає коментарів:
Дописати коментар