Загальна кількість переглядів сторінки

суботу, 9 лютого 2013 р.

Український дисидент Василь Макух

Якщо в звичайного перехожого запитати “Хто такий Василь Макух?” то відповідь буде “ Я не знаю”.
Для того щоб змінити це, пропоную прочитати цей матеріал.


П’ятого листопада 1968 року, коли радянська країна готувалася до відзначення найбільшого більшовицького свята — чергової річниці Жовтневої революції, на Хрещатику біля будинку №27 серед білого дня впав, охоплений полум’ям, Василь Макух. Він устиг вигукнути: «Геть окупантів з України!». А коли з опіками був госпіталізований, від лікування відмовився.

Віддав життя за любов

...У далекому 1968 році від будинку № 8 по вулиці Городецького у Львові на потяг до Києва Василя проводжали троє — господиня квартири, де винаймала помешкання його племінниця Ярослава, сама Ярослава (Осмиловська) і його друг Григорій Ментух. Василь їхав у свою останню подорож. У камері схову на вокзалі на нього чекала банка з бензином. Про те, що це останні години життя Василя, знав Григорій Ментух. Спитав: «Навіщо тобі така жахлива смерть? Ти ще молодий, сильний. Залишишся живим — багато чого доброго зробиш!». Василь у відповідь світло посміхнувся: «Ти не розумієш мене. Я йду на це з радістю».

За що віддав своє життя Василь Макух? «За любов», — вважає Віктор Тупілко, фундатор громадської організації «Чорнобиль–допомога» та ініціатор створення фільму. Все його життя — самовіддана, безкорисна любов до України й українців. Василь не переймався проблемами інформаційної, територіальної спорідненості, етнічності, ідентичності... Він ясно й чітко бачив велику різницю між місцевим населенням і зайдами. Він бачив, що українці і зайди не тільки відмінні, вони — антиподи. Можливо, якби пришельці поводилися скромніше і культурніше, то Василь iз постійним прагненням до вдосконалення в своєму націоналізмі–любові до свого народу прийняв би позицію конвергентності. Але повсюди в Україні насаджувалися безбожність, пияцтво і нехлюйство. Це все вело до занепаду.

У кожного своя любов. Те, що справжня любов буває без причин, визнають усі. Коли дійсно люблять, то люблять не за щось. Коли сильно люблять, то схильні до жертовного вчинку. Любити і бути. Так, саме любов усе пояснює в житті Василя Макуха. Так любити можуть справжні чоловіки. Вогонь любові до України і українців постійно палав у серці Василя, допоки Василь дійсно не згорів. Недарма вдова Василя, пані Лідія, говорила: «Василь знав, що загине. Він мені про це неодноразово говорив». Його любов хоч і була самовідданою, та не сліпою. Він вірив, що його вчинок схвилює, підніме багатьох. Що завдяки цьому вчинку на зміну одному, що вибув, прийдуть маси. Тільки на це була спрямована його жертовність.
«Я нiколи не здамся»

«Я ніколи не здамся!» — це слова Василя задовго до смерті. Це програма його життя. Один відомий російський українофоб, побувши в таборах разом з українськими націоналістами, вимушено визнав: «Українці ніколи не визнають, що ми такі, як і вони. Нам залишається тільки одне: дати їм спокій і піти з їхньої землі. Тоді Україна відразу знову стане цивілізованою країною».

Василь вірив у свій народ. Бачив повну знекровленість України й українців. Він віддав себе в жертву, щоб бути каталізатором рушійної провідної сили. Він знав, що українці ніколи не визнають свого споконвічного ворога ані братом, ані сватом, ані другом чи союзником. «Союз нерушимий» насправді означав для України й українців — «смерть неминучу», то краще загинути у боротьбі, аніж у кайданах. Заради перемоги, заради життя прийдешніх поколінь, за вільну Україну загинув у боротьбі Василь Макух. Це був найвищий духовний і емоційний прояв любові до нас. Він пожертвував не тільки собою, він прирік на жахливу трагічну долю свою родину: дружину, двох неповнолітніх дітей, сестру... Все, все без останку віддав...




...його боротьба закінчилася...а наша тільки почалася...Ми намагатимемося бути гідними послідовниками.


Немає коментарів:

Дописати коментар